Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Потім був Джо, який робив мені штучне дихання і масаж серця сорок хвилин без перерви, поки вантажівка старости добиралася до окружної лікарні (хто пробував, той зрозуміє, мене би вистачило максимум на чверть години). Я отямився через два дні в палаті інтенсивної терапії і перших хвилин п’ять був переконаний, що попав на той світ — все було таке біле, сяюче і трошки імлисте. І навіть, ніби, ангели… Примариться ж таке!

Усієї глибини моїх проблем тут ніхто не розумів. Я пнувся зі шкіри, переконуючи всіх, що зовсім здоровий, а мій лікар, з якимось вивихнутим задоволенням, доказував мені протилежне. І він ще називає себе білим! До кінця тижня у мене це його «батечку» в печінках сиділо. Якоюсь мірою, він був правий: пару днів у мене періодично слабнув зір, а при спробах встати м’язи прострілював гострий біль, але потім усе пройшло минулося.

— Не сперечайтеся зі мною, батечку, — добродушно шекеряв лікар, постукуючи мене молоточком по коліну. Добре ще, голки під нігті не пхав! — Нормальну людину така доза прикінчила б на місці, але чорні маги — виключно міцні на тіло засранці.

А якщо доктор так каже, то йому треба вірити. В результаті, він заборонив мені чаклувати ще мінімум два місяці, навіть довідку для Університету виписав.

— Куди ти так спішиш? — не розумів шеф Гарлік, який особисто прийшов в мене допитати. — Твоєму начальнику ми подзвонили, він поставився з розумінням, до початку семестру можеш гуляти абсолютно вільно. Мені б таке начальство!

Чи варто мені було пояснювати чолов’язі, що якщо я не оновлю реанімуюче закляття, то Макс перекусає половину Краухарда? Мені б не хотілося привчати собаку до людожерства.

— Отже, що ж сталося?

Він обережно вислухав мої оповідання, кивком підтвердив підозру про отруєння дядька, але ділитися успіхами розслідування не став:

— Тих двох ми обов’язково знайдемо. Шкода, що ти не розгледів їх краще. Знаєш, що вони шукали?

— Без поняття, я думав, дядько вам щось сказав.

Він поплямкав губами.

— До цього ми ще повернемося. За два тижні дні до смерті Ґордон отримав посилку, щось невелике і легке. Не знаєш, від кого? — Напевне, він зрозумів відповідь з виразу моєї фізіономії. — Добре, відпочивай. Ще побачимося.

І тут я наважився задати одне дуже важливе для мене запитання:

— А як умирають від Шереха? Давно хотів запитатися.

Він знизав плечами:

— Важко сказати, свідків-то не буває. Переважно, на місці залишається кістяк і багато-багато бурої піни.

Тут я згадав смотрителя з Острова Короля. З іншого боку, не сам же він собі щелепу відривав?

— А як ви лікуєте тих, хто постраждав?

— Та ніяк! Чекаємо, поки перебісяться. Позитивна реакція на контакт з потойбічним залишиться на все життя. Шерех, знаєш, помічених не забуває. Сподіваюся, це риторичне запитання?

Я зробив незалежне лице:

— Професійне. У нас в університеті лекція про потойбічне була.

— А, як же, чув! — Він пожвавішав. — Побавився у вас якийсь субчик, га?

Я зморщився:

— Зате потім всіх так парили.

— Нічого, це нашому братові тільки на користь!

Він відчалив, а я залишився роздумувати про марноту всього сущого. Якщо розповісти їм про Шереха, вони просто-напросто закриють мене на сорок днів, за стільки часу пес-зомбі точно оскаженіє. З іншого боку, ніхто інший чудовиська не бачив, якщо позитивна реакція проявиться пізніше, я завжди можу сказати, що це — наслідки візиту на Острів Короля. Хай спробують доказати! Головне — самому бути обережнішим і поїхати звідси якнайшвидше: скелет і бура піна — не мій стиль.

Наступного дня мене виписали, і стало ясно, що злиняти в Редстон негайно не вийде.

Родичі приїхали за мною усім скопом, на місткому драндулеті старости.

Лючик радів так, ніби я повернувся з того світу (майже правда), мама ридала у мене на грудях. Я, звичайно, чорний, і, безумовно, безсердечний, але отак запросто сказати всім «чао» у мене не вийшло — раптовий від’їзд не вписувався в ситуацію чисто логічно. Треба було погостювати вдома хоча-би тиждень (і нікуди не ходити ночами).

— Який жах, — вкотре повторила мама (дорогою вона трохи заспокоїлася, але за мою руку чіплялися так, ніби мене у неї от-от віднімуть), — і в будинок Ґордона хтось пробував залізти, шибки побили і пішли.

Я навіть знаю, що їх відлякало: треба мати фантастичну наглість, щоби двічі підряд з’явитися в місці, яке охороняє зомбі.

Що ж вони шукали? Напевно, не знайшли, інакше вдруге би не попалися. Маленьке, легке, розміром трохи більше за учнівський зошит, так, здається, описував шеф Гарлік? Тут моя фантазія не спрацьовувала: це могло бути сто тисяч в облігаціях або сповідь дружини прем’єр-міністра, хоча, за останнє навряд чи стали би убивати. Отрута все ще нагадувала про себе слабкістю і розфокусованістю, за коротку подорож додому я втомився так, ніби пішки пройшов весь Краухард з кінця в кінець. Джо навіть довелося допомогти мені роздягнутися. З семи років такого зі мною не ставалося! Так, я явно хворий, і домашній догляд мені не зашкодить, відпочину тиждень-другий — домашня їжа, повний спокій і не гівняну фабрику волочитися не треба. До заборони лікарів на ворожбу я ставився так, як і положено чорному — наплював, а відносно Шереха схилявся до думки, що він до мене дотягнутися не встиг.

Може ж людина сподіватися на краще!

Останній тиждень відпочинку вартував мені немалих нервів — власна слабкість дратувала, а думка про цінну штуковину, яка може дістатися іншим, доводила до повного шаленства (як це — своє віддати?). Весь вільний час дуже щільно розділився між пошуками тайників у дядьковому будинку під приводом розбору мотлоху і опитуванням свідків. Допроситися від жителя Краухарда (байдуже, чорного чи ні) однозначної відповіді на конкретне запитання може далеко не кожен поліцейський, але я був невблаганним, наче нежить. Дізнанню допомагало те, що іншого алхіміка в долині поки ще не було, з усіма своїми проблемами селяни змушені були йти до мене, і тут уже їм не було куди діватися. Листоноша згадав, що на посилці, що прийшла дядькові за два дні до смерті, була столична адреса. Старий випивака, який розбазікався на поминках, повідав, що дядько теж якийсь час жив у столиці і повернувся в рідне село років дванадцять тому, не пояснюючи обставин

Мама засмутилася «ти надто багато працюєш», Джо їй обережно піддакував. Я мило посміхався і підкидав вітчиму всяку роботу, яку лише міг придумати. Це була моя маленька помста за комах, які все так само літали садом. Зашкодити мені вони не могли, я передбачливо запастися амулетом, який відвертали бджіл, комарів блощиць і взагалі — будь-яких істот,