Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Хех, хоча я й сліпий, Конграйте, ну відчуваю, що ти зараз виглядаєш, як смердючо-непривабливий троль.

-Та ну, не скажіть, візнику. Моїй вроді позаздрить навіть Містер Давен.(21)

-Хто? Давен? «Ха-ха», насмішив ти мене, слідчий… Ну хіба так, якщо тобі позаздрить навіть жабопикий, то так ти занадто привабливий. – Атлас заіржав. – Ми на місці, Артуре, з тебе двадцять центів.

-Тримайте, Девліне, і бережіть себе. – погладивши Атласа, я спершу вирішив не заходити у готель, а оглянути його територію.

-Що ж, Атласе, гарна була моя історія, мій час підходить до завершення. Флоріан, мій рідний брат,  мертвий, двоє із вершників мертві, Леон та Абігейл мертві, далі я. – старий Девлін ніколи не помиляється.

Атлас заплакав.

2. На дворі була вже 10 година ранку, час із Девліном та поліцейськими збіг настільки швидко, що це мені нагадало, як я проводив розслідування у маєтку покійного сімейства Бранц. Там одна година була, неначе хвилина. Територія «Схилу гори» невеличка за розміром. Біля входу у готель були дві лавочки, праворуч та ліворуч невеличкий садок із різноманітними деревами по типу берез, ялини, туї. Невеличкі елементи декору у вигляді керамічних звіряток затьмарювали очі людям, що прибули до цього місця, лише до того моменту, поки вони не підіймали очі на сам готель. Блукаючи територією, я побачив одну цікаву будівлю, яка була закрита на ключ. Занотувавши собі у щоденник, що я обов’язково маю знайти спосіб потрапити туди, я оглядав це місце далі. Позаду готелю стояли занедбані майданчики, де могли час проводити дітлахи, але досі стояло місце, ніби фонтанчик, на який зліталися пташки, щоб попити води. Позаду ще була невеличка лісова зона, десь, на моє орлине око, з розміром, як відділок Реймонда. Стежка повз деревами вела прямо на дорогу. Воно й не дивно, адже справа від готелю також знаходилася дорога, у вигляді бруківки.

За мною хтось пильно спостерігав із вікон. Як на зло, усі кімнати, що знаходились із виглядом на задню частину готелю, мали вікна та із своїм не найкращим зором, ту людину я розгледіти не міг. Чи то був Ксав’є, чи то загадковий силует, чи то сліпий кухар, який головою вперся у вікно, я не знав. Коли я розвернувся, то побачив, що той силует пішов. У цей момент я проклинав мій зір, адже  якби я нормально бачив, то вже вломився у кімнату таємного спостерігача.

Зайшовши у готель, мене відразу зустрів циліндр. На його рукаві знову був слід від чогось червоного. Багряно-червоного… Кров.

-Артуре, які люди, невже ще досі живий. Після того, як ти не прийшов вчора сюди вночі, я думав, що ти мертвий. Шкода, я робив ставку, що ти вже труп.

-Ех, Ксав’є – Ксав’є, я буду сумувати за тобою, як поїду звідси

-Якщо поїдеш… - промямлив адміністратор.

-Що-що?

-Ні, нічого. Артуре, як твій день?

-Доволі…

-Суперово, можеш далі не говорити.

У думках було лише: «ПОКИДЬОК, ПОКИДЬОК, ПОКИДЬОК».

-Познайомся краще із новою офіціанткою, Глоріє, підійди, будь ласка, до мене.

-Так, пане Ксав’є.

Знову нова людина тут… Невже Демарт дійсно був правий. Потрібно розібратися у цьому.

-Знайомся, Глорія – Артур, Артур – Глорія. Ви такі чудні. Прямо надивитися не можу.

Я потиснув руку дівчині. На вигляд вона була зовсім молодою, років 20 ще навіть не було, але сама вона призналася, що їй 32. Приваблива брюнетка, низького зросту. На її носику був невеличкий горбик, а біля нього дві родимки з правого та лівого боків. Очі були схожі на смарагд. Закінчившись милуватись нею, я повернувся до Ксав’є.

-Де Тредінн, циліндре?

-Ну що ж, за Емму ти питав і я дав відповідь, а за Тредінна не скажу. Треба знати норму, слідчий.

-Та пішов ти, Ксав’є. – вже не витримав його сарказму.

-Примкни язика, Конграйте, даю тобі останнє попередження. – спокійним тоном сказав Болонтіз.

Знову відчуття, неначе Ксав’є мене контролює. Я замовк і подивився на нього очима, ніби просив пробачення ними, хоча цього зовсім не хотів. Знову страх, страх немовби я у пастці. Знову видіння, але я вже не тікаю, я стою загнаний у провулку, хтось кричав: «Він тут, швидше».

-З вами все добре, Артуре? – запитала Глорія. Болонтіз вже пішов.

-Так… Так, все гаразд, Глоріє, дякую вам. Моя порада, тікайте звідси, вбережіть себе.

На мої слова, які у цей момент були переповнені турботи більше, аніж за будь – кого іншого, дівчина лише єхидно посміялася та пішла.

Піднявшись до себе на поверх, я почув сморід, який не схожий на звичайний, від навозу до немитих людей. Сморід цей доносився із кімнат. Він настільки змішався, що коли я підходив до будь-яких дверей, то відчував його із кожної кімнати. Це було схоже на запах гнилі, як і на «Алеї смерті», коли я вперше йшов до Реймонда. Я почув крик із однієї із кімнат, коли був повернутий спиною, до своїх дверей. Крик доносився із кінця коридору. На диво, знову щось змінилось у цьому місці. Щось тут було не так. Статуя стоїть як і стояла. Ті двері, як і були вибиті мною, так і залишились. Картина. Тут з’явилася картина сімейства Крістіана. Я сходжу з розуму. На ній замість двох хрестів, стояв вже третій. Третій – на Крістіану… Заплющивши очі та зробивши глибокий вдих, я чув як хтось шепотівся в одній із кімнат. Я підійшов туди поближче, це той самий номер, у якому доносився крик. Прислухавшись , я чув лише уривки слів: «Слідкую… Це він… Скоро нанесу удар… Звір… Людина… Жертва… Поміч… Ще день… Він мене чує…

Останні слова змусили мене відійти від дверей та швидко спішити до своєї кімнати, поки я не зустрівся із ним поглядом. У нього була психологічна перевага наді мною. Відчуття було, неначе колись я пережив зустріч з ним.

Я дійсно сходжу з розуму. Картина, на якій 2 хвилини назад був Крістіан із сім’єю, відображався Ксав’є, але не звичайний. У його погляді було дещо страшне. Я придивився… У його зіницях було відображення Емми, Тредінна, Глорії, а четверта постать розмита. Я мушу якнайшвидше закрити справу…