Читати книгу - "Чи це людина"

З цієї самої причини я загалом не говорю про російські табори; на моє щастя, я там не був і міг би хіба що повторити те, що читав, — тобто те, що знають всі ті, хто цікавився цією темою. Проте, ясна річ, це не значить, що я хочу чи можу уникнути обов’язку, який має кожна людина, скласти собі судження і сформулювати думку. Поруч з очевидною подібністю, між радянськими та нацистськими концтаборами, на мою думку, можна спостерегти і суттєві відмінності.

Головна відмінність полягає в їх призначенні. Німецькі концтабори становлять унікальне явище в історії людства, хай яка вона кривава: до давньої мети усунути або залякати своїх політичних супротивників було додано цілком сучасну, нелюдську мету — стерти з лиця землі цілі народи і культури. Починаючи приблизно з 1941 року, вони стали гігантськими машинами смерті; газові камери і крематорії були спеціально спроектовані для знищення людських життів і тіл у мільйонних масштабах; страхітлива першість належить Аушвіцу, де в серпні 1944 року за один день загинуло 24 тис. людей. Радянські табори не були і не є, звичайно, місцями, де приємно перебувати, але навіть у найтемніші роки сталінізму смерть в’язнів не була прямою метою; вона траплялася дуже часто і до неї ставилися з брутальною байдужістю, але, по суті, вона не була запланованою; одно слово, вона була побічним наслідком голоду, холоду, інфекцій, виснаження. До цього похмурого порівняння двох моделей пекла слід ще додати, що в німецькі концтабори загалом потрапляли, щоб звідти вже не вийти; не був передбачений жоден термін, крім смерті. Натомість в радянських таборах завжди був якийсь термін; у часи Сталіна «винних» іноді зі страхітливою легкістю засуджували на дуже довге покарання (навіть на п’ятнадцять-двадцять років), проте хоч якась невелика надія на звільнення все ж була.

З цієї фундаментальної відмінності випливають інші. Стосунки між охоронцями і в’язнями в Радянському Союзі не такі нелюдські: усі належать до того самого народу, говорять тією ж мовою, там нема «надлюдей» і «недолюдей», як за нацизму. Хворих лікують, хоч, може, й погано; коли робота занадто важка, можна протестувати, індивідуально або колективно; тілесне покарання буває рідко і не є надто жорстоким; можна отримувати з дому листи і продуктові передачі; одне слово, людська особистість не заперечується і не втрачається повністю. Натомість в німецьких таборах, принаймні стосовно євреїв та циган, майже всі були приречені на смерть; не зупинялися навіть перед дітьми, сотні тисяч яких були вбиті в газових камерах, що становить унікальне явище серед всіх звірств в історії людства. Як наслідок, рівень смертності при обох системах дуже відрізнявся. У Радянському Союзі, схоже, у найважчі часи смертність коливалася навколо 30 відсотків усіх ув’язнених, і це, звісно, неприпустимо висока цифра; але в німецьких концтаборах смертність становила 90–98 відсотків.

Вельми небезпечним видається мені недавнє радянське нововведення, коли деяких інтелектуалів-дисидентів нашвидкуруч оголошують божевільними, замикають у психіатричних закладах і піддають «лікуванню», яке не тільки спричиняє жорстокі страждання, але й порушує і послаблює розумові функції. Це показує, що інакодумства там бояться; за нього більше не карають, а намагаються знищити його медикаментами (або страхом перед медикаментами). Можливо, метод цей не дуже поширений (схоже, що таких політичних пацієнтів у 1975 році було не більше сотні), але він огидний, бо передбачає підле використання науки і непрощенну продажність лікарів, які по-рабськи погоджуються виконувати волю влади. Він виразно свідчить про крайню зневагу до демократичної дискусії та громадянських прав.

Що стосується власне кількісного аспекту, залишається зауважити, що в Радянському Союзі явище концтаборів, схоже, поступово занепадає. У 1950 році політичних в’язнів були мільйони; згідно з даними «Міжнародної амністії» (неполітична організація, яка ставить собі за мету допомагати всім політичним в’язням у всіх країнах незалежно від їхніх поглядів), нині (1976 р.) їх близько десяти тисяч.

На завершення слід сказати, що радянські концтабори у всякому разі залишаються прикрим проявом беззаконня та негуманності. Вони не мають нічого спільного з соціалізмом — навпаки, паскудною плямою виділяються на тлі радянського соціалізму; їх варто вважати радше варварською спадщиною царського самодержавства, від якого радянська влада не змогла або не захотіла звільнитися. Тому, хто читає «Записки з мертвого дому», написані Достоєвським у 1862 році, неважко впізнати ті самі тюремні звичаї, що їх описав Солженіцин через сто років. Але уявити собі соціалізм без концтаборів можливо, а навіть легко — це було здійснено у багатьох місцях світу. Натомість нацизму без концтаборів уявити собі неможливо.

6. З ким із персонажів «Чи це людина» Ви бачилися після визволення?

Більшість персонажів, які з’являються на цих сторінках, на жаль, слід вважати загиблими ще у дні існування табору або ж під час тієї жахливої евакуації, про яку йдеться на сторінці 202; інші ж померли пізніше від хвороб, якими заразилися в таборі, а слідів ще інших мені не вдалося знайти. Кілька осіб вижило, і я зміг зберегти або відновити контакт з ними.

Вижив і добре мається Жан, Піколо з «Пісні Улісса»; його родину знищили, але після повернення він одружився і тепер має двох дітей; він живе дуже спокійним життям аптекаря в одному з містечок у французькій провінції. Іноді ми зустрічаємося в Італії, куди він приїздить відпочивати; іншими разами я їжджу до нього в гості. Як не дивно, він багато що забув з того року, який він провів у Моновіці; у нього переважають страшні спогади про евакуацію, під час якої у нього на очах померли від виснаження всі його друзі (і серед них Альберто).

Я також досить часто бачуся з персонажем, якого я назвав П’єро Сонніно (с. 65), і він же фігурує як Чезаре в романі «Перепочинок». Після важкого періоду адаптації він теж знайшов роботу і створив сім’ю. Живе у Римі. Він охоче і дуже жваво розповідає про перипетії, яких він зазнав у таборі і під час довгої подорожі повернення, але у своїх оповідях, які часто схожі на театральні монологи, він схильний наголошувати на своїх власних пригодах, відсуваючи на другий план трагічні події, пасивним свідком яких він був.

Бачився я і з Шарлем. Його схопили біля його дому, на пагорбах Вогезів, де він партизанив, лише в листопаді 1944 року, і у таборі він був тільки місяць; але цей місяць страждань і жахливі події, свідком яких він був, глибоко позначилися на ньому, позбавивши його радості життя і бажання подбати про своє майбутнє. Повернувшись додому після подорожі, яка не надто відрізнялася від тієї, про яку я розповів у «Перепочинку», він знову став вчителювати у початковій школі свого села, де навчав дітей також вирощувати бджіл і доглядати за розсадником ялин та сосон. Кілька років тому він вийшов на пенсію; недавно він одружився зі своєю теж уже немолодою колегою, і вони разом збудували собі новий дім, невеликий, але зручний і гарний. Я двічі їздив відвідати його, у 1951 та в 1974 році. Останнього разу він розповів мені про Артюра, який живе у селі недалеко від нього: старий і хворий, він не бажає зустрічатися з тими, хто міг би розбудити в ньому давню тривогу.

Драматичною, непередбаченою і радісною для обох була зустріч з Менді, «рабином-модерністом», про якого коротко згадується на сторінках 84 та 134. Він упізнав сам