Читати книгу - "Сестри крові"

— Питайте, всьо вповім.

— Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?

Жінка ошелешено відходить, але Айзек просто цвіте, він навмисне мене запровадив на Ринок, аби я побачила, який він популярний.

— Заки мене не було, Айзеку, ви піднялися на неабиякі висоти.

— Е, та я дуже хутко все хапаю. А во — покрутився коло пана дохтіра, і вже сам даю поради, а панові дохтіру від того тілько легше.

— А то чим легше?

— О, ви не знаєте, скільки різних дурнів хочуть стати медиками! Та то катастрофа! І чіпляються до пана аптекаря, аби їх учив. Ну, тоді я беру на себе їхню науку. Ось, наприклад, на Шевській мешкає швець, що має сина, страшного лінюха. Шевської роботи вчитися не хоче, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтіром. Швець прийшов до пана аптекаря та й просить, аби той взяв його сина на науку. Пан аптекар терпляче пояснює, що лікарем так раз-два стати не можна і що на це треба багато зусиль. Але то не помагає. Швець щодня приходить і просить. Ну, і тоді на сцену виходжу я. Беру того хлопця, він кілька днів носить за мною різні причандали і помагає то те, то се. Аж ось приходимо до хворого, який лежить на ліжку і стогне, бо його болить живіт. Я питаю, що він їв, той розповідає, а далі кажу, що хотів би побачити, що з нього вийшло. Господиня витягає з-під ліжка горщик, повний лайна. Я з поважною міною беру від неї горщика, уважно оглядаю, принюхуюся і підсовую під ніс учневі. Але той сахається, крутячи носом. Тоді я беру шмат лайна на палець, кручу перед очима і кладу до писка. Хлопець вирячує очі від жаху. А я спокійно жую лайно і розмірковую, який діагноз поставити. А тоді кажу: «Щось не доберу. Ану ти ще спробуй». А він іно то зачув, то затулив руками писка і вилетів стрілою з хати.

— О, Господи, Айзеку! Що ж то було?

— Та що — звичайні тушковані меланцани, як називають їх італійці, або по-турецьки патлажани[41]. Ми з тими господарями наперед про це домовилися.

— Патлажани? Це мені нічого не каже.

— Та в нас їх віддавна купці зі Сходу привозять, але ще мало хто використовує. А пан аптекар дуже їх любить, навіть більше за м’ясо. От я вам днями приготую. Але не повірите — маю страшних заздрісників. Декому я відбиваю пацієнтів. Ото вони зібралися і вирішили з мене покпити. Прийшли цілою кумпанією і кажуть, що один з них захворів на рідкісну хворобу. Вони зібрали консиліюм, але не знайшли ради. «А що з ним є?» — питаю. Тут той «хворий» вповідає: «Вже кілька днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю». Я не довго думаючи, по хвилі кажу: «Зачекайте. Буде вам лік». Йду за хату, де в нас кози пасуться, набираю козячого посліду, загортаю його в капустяний листок і вертаюся до пацієнта. «Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки тричі на день, добре пожуєте і зап’єте кисляком». А той: «Можна вже?». — «Чому ні?» «Хворий» розгортає капустину, підморгує своїм колегам і кладе на язик три кульки. Коли його зуби розжували «ліки», врешті до нього доходить, що це послід. «Тьфу! — кричить. — Та то свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!» — «Ну, бачите, які це добрі ліки! — кажу я. — Відразу і смак у писку з’явився і правду розпізнали».

Мене розсмішила ця історія, а Айзек тішився, мов дитина, що йому вдалося мене розважити. Мабуть, помітив мій гнітючий настрій. Повернувшись із прогулянки, я застала Лукаша з Рутою за виготовленням мікстур. Працювали вони вправно й злагоджено, але, побачивши мене, нагадали, що нас чекає Йоган. Мені й самій баглося поспілкуватися з ним та довідатися, що там з Големом. Я перевдягнулася в ловецький одяг і була готова. Уже починало смеркати, коли ми рушили на Знесіння в компанії незмінного Айзека, озброєного дубцем. Лукаш мав шпагу й пістолі, я теж прихопила пістолі та шпагу. Брами міста були зачинені, але потаємна фіртка, з обох боків густо оповита диким виноградом, яку нам раніше показав Франц, все ще існувала.

Палац уже здалеку зблискував вогнями, там відбувалася весела гулянка, чулися постріли й вигуки. Коли ми наблизилися, то й справді там щось святкували. На вогні на великому рожні смажили вепра, лилося рікою пиво, і незнайомі мені люди співали та обнімалися. Нас зустрів дуже веселий Йоган, вигукуючи:

— Нам вдалося! Вдалося!

— Що саме? — запитала я.

— Голем нарешті заворушився всіма своїми членами! Ще трохи й встане!

Ми неодмінно запрагнули побачити це диво, і він нас повів до своєї лабораторії. На столі, як і раніше, лежало це неоковирне глиняне чудовисько. Воно було непорушне, та щойно Йоган поклав йому до вуст клаптик паперу з таємним словом, воно почало піднімати руки й ноги й намагалося звестися, хоча це йому поки що не вдавалося, але вже підводило голову й глипало своїми великими пулькатими очима й навіть ворушило губами. Налюбувавшись досхочу цим видовищем, Йоган висмикнув у нього з вуст картку, і чудисько знову завмерло.

— Ще день-два й все буде гаразд, — потирав руки Йоган. — А тепер ходімо до мого кабінету й поспілкуємося.

До нас прилучилися Франц і Ульріх. Слуги принесли вино й сир, а потім ще й вепрове м’ясо й різної ярини.

— Їжте, — припрошував Йоган, — скоро настануть важкі часи, як нас візьмуть в облогу. Тоді вже буде не до бенкетів. — Відтак звернувся до мене. — Юліано, що тобі відомо про Великого Інквізитора? Чому він приперся до Львова?

— Не знаю. Можливо, причиною є «Біблія диявола», яка начебто зберігається в бернардинах і про яку мене розпитувала королева Христина. Гадаю, Анрієта мусить знати більше.

— Мені Франц про Анрієту оповідав. На жаль, вона зникла з міста. І ніхто не знає, куди поділася.

Я могла б розповісти, що нас і цьому вчили, як зникати й не потрапляти на очі.

— Вона шукає принца Хуана, — пояснила я. — А якщо він подався до козаків, то й вона мусила туди рушити.

— Очевидно. Але дивно, що так швидко розчинилася. Тут вона виходить з корабля,