Читати книгу - "Без крові. Така історія"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Алессандро Барікко
Що сильніше — війна чи любов? Що важливіше — почуття помсти, можливість покарати, або ж здатність пробачити, забути про смертельну образу? Що потрібніше людині — щось відчутне, реальне, або ж мета, якої ніколи не досягти, але заради якої варто жити? Ці та інші питання ставить собі й читачеві майстер сучасної італійської літератури Алессандро Барікко (нар. 1958 р.).
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Алессандро Барікко
Без крові
Така історія
Без крові
Переклад з італійської Романа Скакуна[1]
Один
Посеред полів чорною плямою на фоні сірого вечірнього неба бовваніла стара гасієнда «Мато Рухо». То було єдине, що вирізнялося на бездоганно рівному, порожньому видноколі.
До гасієнди прямував старий «Мерседес»; усередині було четверо чоловіків. Шлях був курний, з глибокими коліями — звичайна, в міру занедбана сільська дорога. Мануель Рока побачив гостей ще здалеку.
Він підійшов до вікна. Спершу було видно тільки стовп куряви, що здіймався над безкраїм морем кукурудзи. А тоді почулося гудіння мотору. У цих краях ні в кого більше не було автомобіля. І Мануель Рока це знав. Він побачив, як «Мерседес» на мить з’явився, а тоді знову зник за смугою дубових насаджень.
Більше він не дивився.
Він пішов назад до столу й поклав руку дочці на голову.
— Вставай, — сказав він дівчинці. Він добув із кишені ключа, кинув його на стіл і кивнув синові.
— Гаразд, — відказав син.
Вони були ще діти, двоє дітлахів.
На роздоріжжі коло струмка старий «Мерседес» не поїхав просто до гасієнди, а звернув убік, удаючи, що їде до Альваресів. Четверо їхали мовчки. Той, що за кермом, був одягнений у якусь форму. А той, що сидів попереду, поряд із водієм, був у костюмі кремового кольору. Гладенько випрасуваному. У зубах — французька цигарка.
— Пригальмуй, — наказав він.
Мануель Рока почув, що гул мотору віддаляється в напрямку до Альваресів, і подумав: «Кого вони думають обдурити?»
Він побачив, як до кімнати зайшов син із рушницею в руці й ще одною — під пахвою.
— Поклади тут, — сказав він. А тоді повернувся до дочки: — Ходи-но сюди, Ніно. Ходи, не бійся.
Елегантний чоловік у «Мерседесі» загасив цигарку об панель приладів і наказав водію зупинитися.
— Отут буде добре, — сказав він. — І заглуши цю чортову таратайку.
Почувся скрегіт ручного гальма — з таким звуком розмотується ланцюг із колодязної корби. І все. Над полями запала непроникна тиша.
— Звідси ліпше йти навпростець, — сказав Тіто, що сидів ззаду із пістолетом. Він був іще хлопчиськом. — Тепер у нього буде час утекти.
— Не втече, — сказав той, що в костюмі. Він уже по горло ситий тим утіканням. — Ходімо.
Мануель Рока відсунув кошики з садовиною, нахилився, підняв потайну ляду й зазирнув досередини. Криївка являла собою звичайну яму. Здавалось, то нора якогось звіра.
— Послухай-но, Ніно. Зараз у нас будуть гості, і я не хочу, щоб вони тебе бачили. Мусиш заховатися. Буде ліпше, якщо ти перечекаєш тут, аж поки вони підуть. Зрозуміла?
— Так.
— Залазь і сиди тихо.
— Хоч би що тут діялося, не виходь, не рухайся, сиди тихо й чекай.
— Усе буде добре.
— Гаразд.
— Слухай. Може статися, що мені доведеться піти з цими синьйорами. А ти не вилазь, аж поки по тебе не прийде твій брат, затямила? Або поки не почуєш, що тут уже нема нікого і все вже скінчилося.
— Гаразд.
— Чекай, аж поки нікого не буде.
— Не бійся, мала, з тобою нічого не станеться. Домовилися?
— Так.
— Дай цьом.
Дівчинка припала губами до батькового чола. А батько потріпав її рукою по волоссі.
— Усе буде добре, Ніно.
Він стояв на місці так, наче мав іще щось сказати чи зробити.
— Я не хотів, щоб так вийшло, — промовив він.
— Завжди пам’ятай: я не хотів, щоб так вийшло.
Дівчинка інстинктивно шукала в батькових очах якоїсь підказки, намагаючись збагнути, про що йдеться. Та не знайшла геть нічого. Батько схилився над нею і поцілував її в губи.
— А тепер, Ніно, давай лізь униз.
Дівчинка скочила до ями. Долівка була суха й тверда. Вона лягла.
— Чекай-но, тримай ще оце.
Батько подав дівчинці ковдру. Вона розстелила її на землі й знову вляглася.
Вона почула, як батько ще щось говорив до неї, а тоді побачила, як опускається ляда в неї над головою.
Заплющила очі, а тоді знову розплющила. Між дошками підлоги сочилося світло. Вона почула шум кошиків, що сунулися по підлозі. Внизу стало темніше. Батько про щось запитав її. Вона відповіла. Тоді лягла на бік, підібгала ноги й лежала, скулившись, мовби в ліжку, де не лишається нічого іншого, як заснути й бачити сни. Вона почула, як батько, уклякнувши й нахилившись до самісінької підлоги, сказав їй щось ніжне-ніжне. А тоді почувся постріл і звук шибки, що розсипається на друзки.
— РОКО, ВИХОДЬ!.. НЕ РОБИ ДУРНИЦЬ І ВИХОДЬ.
Мануель Рока подивися на сина. Тоді обережно, повзком, підсунувся до нього й потягнувся за рушницею, що лежала на столі.
— Ради Бога, тікай звідси, хутко. Йди заховайся в дровітні. І не витикайся. Сиди там тихо, не шамочись. Візьми з собою рушницю, наладь і тримай на зводі.
Хлопець стояв і дивився на нього.
— Уперед, роби, що тобі сказано!
Але хлопець ступив крок до батька.
Ніна почула, як по домі простукотів град куль. У шпари в підлозі посипався пил і скалочки скла. Вона навіть не ворухнулася. Голос знадвору закричав.
— ДАВАЙ, РОКО, ВИХОДЬ. ВИХОДЬ, А ТО САМІ ТЕБЕ ВІЗЬМЕМО… КОМУ КАЖУ, ВИХОДЬ! ХОЧЕШ, ЩОБ Я САМ ПО ТЕБЕ ЗАЙШОВ?
Хлопець і далі стояв біля самісінького вікна. Він узяв був рушницю, але тримав її, погойдуючи, цівкою донизу.
— Ну ж бо, пішов, — сказав йому батько, — ти що, не чуєш? Геть!
Хлопець підступив до нього ще на крок. Він думав опуститися на коліна у батькових ніг, щоб той обняв його. Щось таке йому уявлялося.
Батько наставив на нього рушницю і мовив тихо, але з люттю в голосі:
— Марш звідси, або я сам тебе вб’ю.
Ніна знову почула голос знадвору.
— РОКО, ВОСТАННЄ КАЖУ, ВИХОДЬ.
Шквал куль віялом обвівав будинок від одного краю до іншого, а тоді назад, неначе маятник. Здавалося, так триватиме вічно: туди-сюди, туди-сюди, мов світло маяка, що терпеливо перебігає смоляною поверхнею нічного моря.
Ніна заплющилася. Вона розпласталася на ковдрі і ще більше скулилася, підібгавши коліна під саме підборіддя. Їй було добре так лежати. Вона відчувала під собою прохолодну землю й знала: земля захистить її, земля її не зрадить. Вона відчувала власне тіло: зібране, скручене в клубок, мов мушля, і це їй подобалось: вона була і шкаралупкою, і м’якунцем усередині, захистком для себе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.