Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Віра якраз закінчувала звіряти списки записів на наступний тиждень, коли її телефон вібрував на столі. Вона швидко глянула на екран і скептично звела брову.

Марк.

Вона могла б не брати слухавку, могла б зробити вигляд, що занадто зайнята, але тоді він просто з’явився б у клініці особисто — і цього точно ніхто не хотів.

Вона натиснула кнопку прийому виклику.

— Привіт, Марку, що тобі потрібно?

— О, яка офіційність, — його голос лунав грайливо, навіть занадто. — Можеш хоча б зробити вигляд, що рада мене чути?

— Дай мені хоча б одну причину.

— Я маю навіть дві.

Віра закотила очі.

— І що ж?

— По-перше, у тебе прекрасний день, бо я подзвонив тобі.

— О Боже…

— А по-друге, я приймаю важливі рішення щодо твого соціального життя.

Віра насторожилася.

— Яке ще соціальне життя?

— Завтра ввечері — офіційний благодійний прийом. І ти йдеш зі мною.

— Що?!

— О, ти ще не радієш? — Марк розсміявся. — Не хвилюйся, я заздалегідь забронював тобі сукню.

Віра відкрила рот, щоб заперечити, але він уже продовжив:

— І так, ти не можеш відмовитися.

— Чому це?

— Бо я вже всім сказав, що ти будеш моєю супутницею.

Віра застигла.

Марк зробив це спеціально.

І вона поняття не мала, що з цим робити.

Щойно Марк закінчив розмову, Віра кілька секунд просто дивилася на телефон, ніби сподіваючись, що все це їй привиділося.

Але ні.

Вона дійсно йде з ним на офіційний прийом.

І це не просто побачення чи дружня зустріч. Це — показовий вихід у світ.

— Чудово, просто чудово… — пробурмотіла вона, відкриваючи список контактів.

Якщо хтось і міг зараз дати їй слушну пораду, то це була Аліса.

Віра швидко натиснула кнопку виклику.

Аліса підняла слухавку майже одразу.

— Ого, хто це раптом вирішив мені подзвонити?

— Алісо, скажи мені, будь ласка, що мені робити?

На тому кінці лінії запанувала пауза, а потім:

— О, це щось цікаве. Розповідай.

Віра глибоко вдихнула.

— Марк щойно подзвонив і сказав, що я йду з ним на благодійний прийом завтра ввечері.

— Ну, це логічно.

— Що?!

— Віра, ти ж чудово знаєш, що він давно до тебе придивляється. І, якщо чесно, я не розумію, чому ти досі не погодилася на його залицяння.

— Алісо!

— Ладно, ладно, не буду тиснути. Але ти ж погодилася?

Віра стиснула міст між бровами.

— Він поставив мене перед фактом.

— О, класика жанру.

— Але головна проблема не в цьому.

— А в чому?

— Він сказав, що вже вибрав мені сукню.

На іншому кінці лінії запанувала тиша.

А потім:

— О, Господи, ні.

— Саме так, — Віра закотила очі.

— Віро, я тобі не скажу, який у Марка смак у жінках, але смаку в одязі в нього точно немає.

— Ось і я боюся того ж.

— Так. Тому ми це не залишимо на його відповідальність.

— Ми?

— Так. — Аліса говорила тоном, який не передбачав заперечень. — Увечері я заберу Ростиславу з садочка і заїду за тобою. Поїдемо разом вибирати тобі сукню.

— Але…

— Ніяких «але», — Аліса зупинила її. — Тим більше, що ми з Тихоном теж йдемо на цей прийом.

Віра зітхнула, притулившись лобом до руки.

— Алісо…

— Все буде добре, люба. Просто повір мені.

Віра закотила очі, але легка усмішка все ж з’явилася на її губах.

Віра закінчила розмову й втупилася у телефон, ніби він міг дати їй відповідь на всі життєві питання.

Що ж, тепер усе вирішено.

Марк отримав своє "так", навіть якщо воно було вимушеним, а Аліса, як завжди, взяла ситуацію під контроль.

Віра глибоко вдихнула, обхоплюючи чашку з холодною кавою.

Ну чому все не може бути просто?

Ще кілька тижнів тому її життя було стабільним і передбачуваним: робота, друзі, відсутність зайвих емоцій.

А тепер?

— Побачення з Марком, — пробурмотіла вона, ніби це слово могло якось змінити її ставлення до ситуації.

— Хм, що?

Віра підняла очі й зустрілася з цікавим поглядом Ліди — колеги-реєстратора, яка щойно зайшла за стійку.

— Кажу, що скоро закриємо запис на суботу, — швидко викрутилася Віра.

Ліда глянула на неї з підозрою.

— Точно? Бо мені здалося, що ти сказала щось про побачення з Марком.

Віра ледь не задихнулася від власної кави.

— Ти що, підслуховуєш?

— Я просто маю хороший слух.

— Це не побачення!

— А що тоді?

— Офіційний прийом. Благодійний захід. Просто формальність.

Ліда театрально зітхнула.

— І він запросив тебе?

— Ну… скажімо так, поставив перед фактом.

— І ти погодилася?

— Він не залишив мені вибору.

Ліда примружилася, уважно розглядаючи Віру.

— Але тобі ж подобається цей вибір.

Віра закотила очі.

— Лідо…

— Віро, якщо ти хочеш обманювати когось, то обирай людей, які гірше знаються на емоціях.

— Тихона?

— О, ні. Він ще той маніпулятор.

— Отже, ти пропонуєш мені брехати сама собі?

Ліда знизала плечима.

— Я пропоную тобі просто не заперечувати очевидне.

Віра відчула, як щось неприємно стислося в грудях.

Бо Ліда мала рацію.

Частина її була проти цього виходу.

Але інша… інша вже уявляла, як усе це буде виглядати.

Як Марк триматиме її за руку. Як вони увійдуть у залу, привертаючи погляди. Як він зробить так, щоб усі зрозуміли — вона поруч із ним.

І від цієї думки ставало одночасно тепло… і тривожно.

Решта робочого дня пройшла у звичному ритмі, але Віра весь час відчувала дивне хвилювання. Вона намагалася не думати про завтрашній вечір, але що більше намагалася, то більше її свідомість поверталася до цієї теми.