Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Коли робочий день добіг кінця, вона швидко зібрала сумку, перекинула куртку через плече й вийшла з клініки.

На вулиці вже сутеніло, але повітря було ще теплим, з легким ароматом осіннього листя.

Віра йшла тротуаром у бік зупинки, коли почула звук повідомлення. Вона витягла телефон і глянула на екран.

Марк: Сподіваюся, ти вже морально готуєшся до нашого вечора.

Віра закотила очі, набираючи відповідь.

Віра: Я б радше назвала це психологічною підготовкою.

Марк: Не хвилюйся, я буду там, щоб підтримати тебе. Можеш навіть тримати мене за руку, якщо стане страшно.

Віра ледь не засміялася вголос.

Віра: Ти справді думаєш, що я злякаюся світського заходу?

Марк: Я впевнений, що ти впораєшся. Але визнай, тобі цікаво, як усе пройде.

Віра притиснула телефон до грудей і глибоко зітхнула.

Цікаво?

Так.

Але не стільки сам захід, скільки те, що відбуватиметься між ними під час нього.

Вона швидко надрукувала коротке «До завтра» й вимкнула екран.

Якщо вже доведеться піти, то хай буде по-їхньому.

Завтра вона вийде у світ разом із Марком.

І хай там що, їй доведеться розібратися, що вона насправді відчуває.

Віра саме закінчувала готувати чай, коли у двері подзвонили.

Вона відкрила й побачила Алісу, яка тримала Ростиславу на руках. Дівчинка солодко позіхнула, поклавши голову на мамине плече, але, побачивши Віру, одразу простягнула до неї руки.

— Тьотю Віро!

Віра усміхнулася й узяла малу на руки.

— Тобі не здається, що вже пізнувато для таких пригод?

— Ні, бо ми їдемо вибирати тобі сукню! — гордо заявила Ростислава, очевидно, повторюючи мамині слова.

Аліса хмикнула й пройшла всередину.

— Я казала їй не говорити цього так голосно, але, як бачиш, вона мене не слухає.

— І правильно робить, — Віра потріпала малу по волоссю.

Ростислава щось радісно пробурмотіла, але вже через хвилину знову притулилася до Віри й почала куняти.

— Справді, може, вам краще їхати додому? — Віра подивилася на Алісу. — Вона ж втомлена.

— Не переживай, Тихон уже гріє їй молоко. Ми зараз відвеземо її додому, залишимо з татом, а потім рушимо в бутіки.

Віра закотила очі.

— Яка ж ти рішуча.

— Це все для твого ж блага, — Аліса забрала Ростиславу й підморгнула. — Давай, збирайся, бо Марк уже точно придумав, у чому ти маєш прийти, а це загрожує катастрофою.

Віра видихнула й пішла брати сумку.

Вона ще ніколи не відчувала такого напруження через вибір вбрання.

Але цього разу це було щось більше, ніж просто сукня.

Це було вбрання для вечора, який міг змінити її стосунки з Марком назавжди.

— Ну що, готова до найважливішого шопінгу у своєму житті? — Аліса підморгнула, коли вони зупинилися перед входом у розкішний бутік вечірнього одягу.

Віра закотила очі.

— Це просто сукня, не перебільшуй.

— Це не просто сукня, — поправила її Аліса, заходячи всередину. — Це те, в чому ти з’явишся на офіційному заході з Марком.

Віра хотіла щось відповісти, але в цей момент до них підійшла консультантка — молода жінка в елегантному костюмі, яка привітно усміхнулася.

— Доброго вечора. Чим можу допомогти?

— Нам потрібна ідеальна сукня для офіційного прийому, — одразу взяла ініціативу Аліса.

— Також нам потрібно, щоб вона відбивала всі атаки Марка і не давала йому думати, що ця дівчина його власність, — додала Віра, злегка знизивши голос.

Консультантка трохи розгублено кліпнула очима, але Аліса тільки розсміялася.

— Давайте поки що просто почнемо з вибору кольору.

Віра видихнула й провела рукою по ряду суконь, що висіли на вішалках.

— Я навіть не знаю…

— Давай так, — Аліса взяла її за руку й потягнула далі в зал. — Ти міряєш усе, що я скажу, і тільки потім приймаєш рішення.

— Це звучить як пастка.

— Це звучить як найкращий варіант уникнути фіаско, — підморгнула подруга.

Віра змирено зітхнула.

Через пів години Віра стояла перед дзеркалом у примірювальній, втупившись у своє відображення.

На ній була елегантна, темно-синя сукня з відкритими плечима, що ніжно спадала по фігурі, підкреслюючи кожен рух. Тканина лягала ідеально, не було зайвого блиску чи кричущих деталей — лише стримана розкіш.

Вона зітхнула й відсунула шторку.

— Ого, — Аліса всілася на диванчик навпроти й підперла підборіддя рукою. — Я вже бачу, як Марк втрачає мову.

— Не перебільшуй, — пробурмотіла Віра, розгладжуючи тканину на талії.

— Я серйозно. У цій сукні ти виглядаєш як жінка, яка не просто приходить на прийом, а приходить, щоб залишитися в головах усіх присутніх.

Віра скептично підняла брову.

— Це комплімент чи попередження?

— І те, і інше, — Аліса підморгнула.

Віра ще раз подивилася на себе в дзеркало.

Вона дійсно виглядала інакше.

Не просто адміністраторкою клініки, не просто Вірою, яка живе буденним життям.

Вона виглядала як жінка, на яку дивляться.

Як жінка, яку запам’ятовують.

І чомусь ця думка змусила її відчути легку тривогу.

Віра ще раз провела руками по гладкій тканині сукні, ніби намагаючись звикнути до цього нового образу.

— Я не впевнена… — пробурмотіла вона, розглядаючи себе з різних ракурсів.

Аліса склала руки на грудях і критично її оглянула.

— Віро, якщо ти зараз скажеш, що тобі щось не подобається, я примушу тебе міряти ще двадцять варіантів.

— Я просто… не звикла виглядати так.

— Як? — Аліса примружилася.

— Як жінка, яка звикла до уваги.

Подруга усміхнулася, але цього разу без звичної іронії.

— Ти завжди була такою. Просто раніше не дозволяла собі це показати.