Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (13.11)

Я прокинулась із дивним відчуттям. Ніби щось перевернулося всередині. Спочатку подумала, що просто не виспалась. Але вже за хвилину я схопилася з ліжка й побігла в туалет. Мене так сильно знудило, що навіть сльози виступили на очах. Я сиділа на холодній плитці, вхопившись за живіт і дихала, як після марафону.

— Ну клас, — прошепотіла сама собі. — Я що, зіпсоване щось з’їла?

В голові промайнув спогад про котлети з учорашньої їдальні — фу, ні, я ж не їла. Значить — не те.

Я хотіла залишитися вдома, чесно. Але я вже сказала Денису, що прийду. А я не хочу, щоб він хвилювався. Тому намалювала на обличчі напівживу посмішку й попленталась до школи.

Коли Денис побачив мене в коридорі, він одразу обійняв, довго, ніжно, обережно.
— Ти якась бліда... Все нормально?

Я кивнула.
— Просто не виспалась.

Я знала, що він мені не повірив, але промовчав.

На великій перерві я пішла з Анжелою до їдальні. Там, як завжди, — каша, котлета, чай, який більше схожий на теплу воду. Я навіть не дійшла до таці, як відчула цей запах…

Котлети.

І мене скрутило.
— Віка? — Анжела здивовано озирнулась.

Я прикрила рота долонею й просто рвонула з їдальні. Люди розступались. Я ледве встигла добігти до туалету. І знову — блювота, слабкість, дзвін у вухах.

Сиділа, обхопивши коліна. Холодна підлога, білий кафель, моторошне ехо.
— Що зі мною?

У голові раптом пронеслося одне страшне, гучне слово, як постріл: “вагітна?”

Ні-ні-ні. Це несерйозно. Це просто... збіг? Напруження? Траванулася?

Я не знаю. Але мені страшно.