Читати книгу - "В пошуках Аляски"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я усвідомлював, що люди в моєму житті помиратимуть ще. Купа мерців ростиме. Чи вистачить у моїй пам’яті місця для всіх, чи відтепер з кожним днем я потроху забуватиму Аляску?
Одного разу, ще на початку навчального року, коли ми з нею спустилися до яскині, Аляска залізла в Калвер-Крік просто у в’єтнамках. Повільно ступаючи й обережно пробуючи ногою каміння, вона добрела до протилежного берега і висмикнула дрючка, що стирчав там. Я сидів на бетонній плиті, ноги звисали над водою, а Аляска перевертала дрючком каміння, з-під якого розповзалися навсібіч раки.
— Їх варять, а потім висмоктують усе, що в голові,— збуджено казала вона.— Найсмачніше — в голові.
Від неї я дізнався і про раків, і про поцілунки, і про вино, і про поезію. Вона зробила мене іншою людиною.
Я закурив і плюнув у струмок.
— Не можна так — зробити людину іншою і вшитися,— сказав я їй уголос.— У мене ж усе було добре, Аляско. Я був собою, мені досить було чужих останніх слів і шкільних друзів, а ти зробила мене іншою людиною, а потім узяла й померла.
Вона уособлювала Велике Можливо — завдяки їй я повірив, що правильно вчинив, покинувши минуле жалюгідне життя заради великих можливостей, а тепер її самої не стало, а разом з нею — і моєї віри в ці можливості. Я можу казати «гаразд» про все, що казав і робив Полковник. Я можу вдавати, що мені тепер байдуже, але це вже ніколи не буде щиро. Не можна посісти таке важливе місце в чиємусь житті, а потім просто померти, Аляско, адже в мені почалися незворотні зміни, так, мені дуже шкода, що я тебе відпустив, але рішення ж було твоє. Ти покинула мене жити з Неможливим, кинула самого в цьому твоєму клятому лабіринті. І тепер я не знаю, чи хотіла ти вийти з нього сама — прямо і швидко, чи покинула ти мене навмисне. Виходить, я тебе ніколи й не знав до ладу, еге? Я не пам’ятаю, бо й не знав.
Я підвівся, щоб піти додому і помиритися з Полковником, і спробував уявити її на цьому стільці, але не міг пригадати, чи схрещувала вона ноги. Я й досі бачив, як вона усміхається мені своєю усмішкою Мони Лізи, а от руку з цигаркою чітко уявити не міг. Я вирішив, що мені слід пізнати її краще, бо я хотів пам’ятати її довго. Перш ніж почнеться цей ганебний процес забуття всіх «як» і «чому» її життя і смерті, я повинен про все дізнатися: «Як». «Чому». «Коли». «Де». «Що».
В кімнаті №43, потому як вибачення були квапливо запропоновані та прийняті, Полковник сказав:
— Ми ухвалили тактичне рішення відкласти дзвінок Джейкові. Спочатку займемося дечим іншим.
за двадцять один день після
аступного ранку, коли в клас дрібними кроками заходив доктор Гайд, Такумі підсів до мене і написав на берегах свого зошита: «Обідаємо в „Макригачці“».Я написав «О’кей» у своєму зошиті, а потім перегорнув чисту сторінку, бо доктор Гайд почав розповідь про суфізм, містичну течію в ісламі. Підручник напередодні я переглянув лише побіжно — тепер я навчався лише для того, щоб не завалити іспити,— але під час цього побіжного перегляду наткнувся на пречудові останні слова. Суфій-жебрак увійшов до ювелірної крамниці багатого гендляра і запитав його: «Чи знаєш ти, як помреш?» Багач відказав: «Ні. Ніхто не знає, як помре». А суфій заперечив: «Я знаю».
«Як?» — запитав гендляр.
Суфій ліг на землю, схрестив на грудях руки і сказав: «Ось так»,— і помер, і гендляр відмовився від крамниці й сам став бідняком, щоб досягнути такого самого духовного багатства, яким відзначався небіжчик-суфій.
Але доктор Гайд обрав іншу притчу, яку я пропустив.
— Карл Маркс, як відомо, назвав релігію «опіумом для народу». Буддизм, як він розуміється більшістю прихильників, обіцяє покращення карми. Іслам з християнством обіцяють вірянам вічне життя в раю. І така надія на краще життя є потужним опіатом, це очевидно. Але у суфіїв є притча, яка спростовує марксистську точку зору про те, що вірянам потрібен лише опіум. Рабія аль-Адавія[15], велика суфійська свята, гасала вулицями свого міста, Басри, зі смолоскипом в одній руці й відром води — в другій. Коли хтось поцікавився у неї, що вона робить, вона відповіла: «Водою я заллю полум’я пекла, а смолоскипом спалю браму раю, щоб люди любили Бога не з прагнення потрапити в рай чи зі страху опинитися в пеклі, а тому, що Він — Бог».
Сильна вона жінка, якщо хоче спалити пекло і затопити рай. «Алясці ця Рабія сподобалася б»,— записав я в зошиті. Але попри все, загробне життя цікавило мене. І рай, і пекло, і реінкарнація. Я не тільки хотів знати, як загинула Аляска, а й де вона тепер, якщо вона взагалі десь є. Мені подобалося уявляти, що вона дивиться на нас, не забуває, але це було радше фантазією, бо відчувати цього я не відчував — ну, як сказав Полковник на похороні: її немає ні тут, ні деінде. Я, по щирості, міг тепер уявити її тільки небіжчицею, чиє тіло гниє в землі Вайн-Стейшна, а все інше — це лише примара, що живе винятково в наших спогадах. Як і Рабія, я гадаю, що люди повинні вірити в Бога не через рай чи пекло. Однак я не відчував потреби гасати зі смолоскипом. Вигаданого місця не спалиш.
Після уроку, поки Такумі копирсався в картоплі в «Макригачці», вибираючи тільки засмажені шматочки, я раптом відчув повноту втрати, запаморочення на думку про те, що її більше немає не тільки в цьому світі, айв усіх інших теж.
— Ти як? — запитав я у Такумі.
— Е-е-е,— промимрив він з повним ротом картоплі,— та собі. А ти?
— І я так собі.
Я відкусив шматочок чизбургера. У моєму «Хеппі-міл» мені попалася пластмасова машинка, і я поклав її перевернуту на столі. Я покрутив коліщата.
— Скучаю за нею,— зізнався Такумі, відштовхуючи від себе тацю, бо не хотів доїдати решту незасмаженої картоплі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В пошуках Аляски», після закриття браузера.