Читати книгу - "Ось відкрита долоня"

Інна Максимівна делікатно відчуває момент, коли варто зупинитися, вона не втомлює розмовами. Та й говорить не стільки про себе, скільки про свій час. Вона взагалі з повагою ставиться до часу. «От і новий день розпочався», – сповіщає вранці. А вечорами: «Ще один день минув, спасибі цьому дню за все хороше».

Медсестрі ніяк не вдається проштрикнути їй вену. Моя крапельниця вже наполовину порожня, рука втомилася від нерухомості, а сусідці все ніяк не можуть підключити систему.

– Попрацюйте кулачком, – робить своє медсестра, – ще… ще… Тепер затисніть. Добре.

– Ви, молоді, не вмієте радіти життю, – міркує Інна Максимівна, слухняно випроставши руку. – Рвете серце, поспішаєте, нервуєте. Навіщо? Чи варте такої ціни те, заради чого ви так квапитеся, так біжите без зупинок? Відчуваєте, як пахне скошеною травою?

Вона робить паузу, наче дає можливість перевірити. Пахне, ще й як, особливо тепер, коли зеленими ароматами завіває в палату. І веде далі:

– Сьогодні покосили кульбабки. Іра встигла чимало зібрати з-під носа газонокосарки…

З цим враженням – безстрашна донька рятує кульбабки – вона повернулася з прогулянки, її очі сміялися.

Для того щоб згадати, скільки років доньці та онуці, Інні Максимівні потрібно зосередитися. З цифрами останніх десятиліть у неї пішов розлад. До крововиливу, запевняє, пам’ять не зраджувала – вона свій інсульт називає крововиливом. «А! – коротко відмахується Інна Максимівна. – Не варто про це. За будь-яких обставин знайдуться в житті прекрасні моменти».

Тема хвороби між нами відсутня. Першого дня, познайомившись, ми поцікавилися одна в одної: а у вас що? І закрили тему.

– Набюстник! – сміється вона, шурхотить тепер вже журналом. Вона повсякчас розгадує кросворди, каже, це гімнастика для мозку, її порятунок і втіха. – Придумати ж таке: набюстник! Що це, як ви думаєте? Відповідь проста – це ліфчик. Я перевірила у відповідях!

Читати довгі тексти Інна Максимівна не може.

– Від такого задоволення довелося відмовитись! – констатує з прикрістю. – Але що зробиш! Добре, що кросворд прочитати можу. Хоча й тут іноді літери не слухаються, перекидаються на інші, маскуються та зникають, не відразу й пізнаєш, що воно таке.

– Ах, як смішно, – коротке симпатичне ги-ги. – Читаю дупа. Як?! Що таке? Як це розуміти? Дупа?! Тоді приглядаюсь як слід, а це лупа… Відчуйте різницю!

Вона сміється. Інсульт їй виставляє свій рахунок та свої обмеження, вона відповідає йому новими звичками та самоіронією, тримає під рукою це рятівне коло.

Іра приносить пиріг. Розгортає з провощеного паперу, ріже на шматочки й сидить, чекаючи на оцінку, схожа цієї хвилини на дівчинку-відмінницю. Дуже смачно. Ніби медівник, але ще смачніший. Чи то після лікарняних каш починаєш тонше відчувати смак їжі? Побачивши нашу реакцію, Іра підхоплюється, береться пояснювати: до тіста додала меду з кульбабок і в кремі той самий мед. Або ж варення, хто як називає, це одне й те ж, аби з кульбабок.

Із задоволенням спостерігає, як ми наминаємо пляцок, як тягнемо до рота нові кавальчики. Вона зараз дуже подібна на свою маму. Її обличчя світиться радістю: догодила, здивувала. Ділиться рецептами – і меду, і пляцка, перепитує, чи правильно я записала пропорції. «І не вимочуйте кульбабок, – попереджає вона, – гірка нотка має бути присутня. Без неї смак буде не той, надто солодкавий. Обов’язково має відчуватися гірчинка, у цьому суть».

Після Ірининого «до побачення!» відкриваю роман на сторінці з закладкою – це пташине пір’ячко, знайдене в траві, чорно-біле з синіми полисками. Інна Максимівна занурюється у свої кросворди.

– Так, знаєте, прикро. Я ж знаю це слово. Воно десь є у моїй голові, але знайти його в тих закапелках, витягнути з глибин пам’яті не можу. Що значить вік!

– Та при чому тут вік, – не погоджуюся я. – У мене теж так буває: фурх – і в найвідповідальніший момент раптом вилетить з голови назва або прізвище. Таке огидне відчуття, коли не можеш слова згадати. Наче готуєш на незнайомій кухні: де тут сіль? де лавровий лист? Тицяєшся туди-сюди. Коли знайдеш, воно вже не потрібно.

– Дуже противне відчуття, еге ж? – Інна Максимівна задоволено позирає на мене.

Вона знаходить привід для веселощів там, де їх мало б хто шукав. Сама собі цікава та самодостатня, цінує простір свій та чужий і навіть звичайні питання починає зі вступу: «Не хочу видатися вам нав’язливою…»

Мені комфортно з моєю сусідкою. Сподіваюся, їй зі мною теж. Ми обидві потребуємо дозованого спілкування, уникаємо надмірної уваги до себе. Жодних балачок нон-стоп! Нам так добре мовчати вдвох, куди там розкоші мовчання до розкоші спілкування, нас тиша не обтяжує, а єднає. Довгі дні в лікарні заповнені свіжим повітрям і сонячним світлом, за вікном весна, рано-вранці чути пташиний спів, а ввечері шепіт листя та шурхіт дощу. За стіною жебонить телевізор, черговий телесеріал збирає схвильованих прихильниць.

– Жорстка полуничка, – лунає в тиші. – Що це таке, як ви думаєте?

– Скільки там букв? П’ять?.. Тоді, напевно, порно.

– Як?

– Порно.

– Не знаю такого слова.

Коротко пояснюю, ретельно формулюючи доволі узагальнені визначення.

– Ага, – каже вона. – Не знала. А ось це знаю: нарком. Підходить. Третя буква р. Гм, дійсно, порно… Що б я без вас робила?

Встає рано. У довгій нічній сорочці, під якою гойдаються повні груди, вичовгує за двері палати, шурх-шурх, у спільний на дві кімнати коридорчик – рушник через плече, зубна щітка та паста в сухеньких кулачках, синці в згинах ліктів від уколів. Повертається з переможним вигуком:

– Усе! Як нова копійка! – знову зручно вкладається в ліжку, копирсається, обсмикуючи нічну сорочку. Тягнеться до горнятка на тумбочці. – Немає нічого кращого, скажу вам, як почати новий день зі склянки чистої води…

Інна Максимівна насправді Октябрина. Не тому, каже, що Жовтнева революція й все таке, а тому, що в жовтні народилася, тисяча двадцять третього року, у Харкові, – нагадує рік і місце народження. А потім закінчила інститут й потрапила до Львова. Зі зміною місця змінилося й ім’я. Була Октя – стала Інна.

Ми говоримо про Харків двадцятих – тридцятих років, про війну, повоєнний Львів, про велику історію та індивідуальну історію конкретної людини та її родини й про те, що зазвичай не потрапляє до підручників. Маленька харківська дівчинка в ранньому дитинстві говорила німецькою. Сусідами були німці, фахівці з Німеччини, вони приїхали до Харкова зі своїми сім’ями, працювали на ХЕМЗі. Оповідачка уповільнює темп: «Це Харківський електро-механічний завод», – пояснює. Жили в готелі, він потім