Читати книгу - "Перлини української класики"

Поки старі балакали та пили, Мелашка затопила в печі і поліпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорні, неначе житні вареники на ситі.

Незабаром і вареники поспіли. Балашиха одцідила їх на друшляк і подала на стіл.

– Вибачте на цей раз, будьте ласкаві. До вареників нема меду, – сказала хазяйка.

– Та обійдемось, моє серденько, і без меду. Чи це житні, чи пшеничні вареники? – спитала Кайдашиха.

– Та це в нас така пшениця вродила, – сказала хазяйка, – не пшениця, а якась мішаниця з житом.

Кайдашиха полизала вареники, виїла полуниці, а тісто покинула на полумиску.

Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз після Петра в першу неділю справити весілля. Лаврін пішов з Мелашкою в садок і не міг з нею наговоритися.

– Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собі смерть заподіяла, – говорила Мелашка до Лавріна.

– Чи не буде, Мелашко, тобі скучно за Бієвцями? – спитав Лаврін.

– Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, – сказала Мелашка.

Балашиха вийшла й покликала Лавріна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх зі своїх рук і налив чарку Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку в руки, і хоч була сердита, але таки не вдержалась і розпустила на всю хату мед своїм язиком.

– Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, і з роси, і з води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками.

Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на п’ятницю. Мелашчина краса таки розв’язала їй язик й витягла з його меду цілий вулик.

Кайдаші надвечір розпрощались із новими сватами і поїхали додому.

– Горді наші свати, нема що сказати, – сказала Балашиха. – Не знаю, чи добре тобі, дочко, буде в цієї чепуристої свекрухи, – промовила вона до Мелашки.

Нешвидкою ступою потяглися Кайдашеві воли вздовж Западинців. Кайдашиха сиділа високо на возі і вже поховала свої жовті сап’янці, прикривши їх свитою. Лаврін ішов осторонь коло воза.

– Ой, поганяй швидше воли! – крикнула Кайдашиха на чоловіка. – Коли б завидна вилізти із цього каторжного вулика. Буду пам’ятати, коли їздила на ці Западинці. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили двері, нічого сказати! Трохи собі голови не знесла, а на очіпку зробила собі правдиві Западинці.

– Зате ж, мамо, у вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на голові? – спитав насмішкувато Лаврін.

– Моргуля! Твоя теща правдива моргуля. Хліба не вміє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цією невісткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кішку.

Кайдашиха лаялась та все подивлялась набік, чи часом не вглядить де знайомих людей. Їй здавалось, що проти неї назустріч вийде вся бієвська громада з головою на чолі.

– Поганяй-бо швидше! Може, забіжу на часок до попаді та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап’юся наливки. Я в тутешньої попаді, як у себе вдома.

Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пішла в двір.

– Та не баріться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, – гукнув услід Лаврін.

– Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, – обізвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.

– Хоч між дровами, аби з чорними бровами! – сказав Лаврін. – Хоч під лавкою, аби з гарною панянкою.

– Побачиш, краси на тарілці не краять! Чорними бровами не нап’єшся й не наїсися, – сказала Кайдашиха й пішла в двір.

– I на чортового батька їй здалися тi попаді! Хочеться ж дражнити попових собак! – бубонів coбi під нiс Кайдаш.

Уже сонце зайшло, вже надворі смеркалось, а Кайдашиха сиділа та щебетала в попаді. Вони стояли, похиливши голови. Лаврін сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возі.

Забрехали собаки в дворі. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.

– От хто мене вітав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горілкою, i наливкою, – хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась із Западинцями.

Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.

VI

Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю. Після вбогої батькової хати вона ніби ввійшла в панські покої. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах. I зелений садок, i маленька паciкa в садку під горою, i криниця під грушею, i левада, i зелена діброва на горах, i розмова з Лавріном за пасікою – все ніби заквітчало свекрову хату квітками та залило пахощами. Тиждень минув, як одна година.

Мелашка ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся зі свекрухою, ніби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.

Кайдашиха привітала старшу невістку перше солодкими медовими словами, а потім уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обійшлась інакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батьків і як тільки бралась за тім’я, то згадувала Западинці та свої розглядини в Балашів. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисі дуже бажалось на старість полежати та одпочить.

Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї.

Одного дня ще вдосвіта Кайдашиха збудила Мелашку і загадала їй місить діжу, а сама поралась коло печі. Мелашка влізла руками в діжу і ніяк не могла вимішать тіста зі самого дна: діжа була здорова, а вона сама була невеличка на зріст і не могла дістать руками до дна.

– Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі.

Лаврін узяв маленького стільчика і підставив Мелашці під ноги. Мелашка вилізла на стільчик і, запнувшись білою фантиною, неначе боролася зі здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки і милувався, як вона проворно орудувала руками, як стільчик хитався під ногами. В неї на лобі виступив піт.

– Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає, – знов сказала сердито Кайдашиха.

Лаврін обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осміхнулась. Свекрушин докір полетів проз її вуха й не зачепив душі.

– Лавріне! – знов гукнула Кайдашиха. – Утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають, – уже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячі Мелашчині руки.

Мелашка осміхнулась, але якось жалібно глянула на Лавріна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.

Лаврін мовчав і тільки глянув на матір.

У хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою і почав гримати, що Кайдашиха опізнилась із хлібом.

– Опізнилась. Чому пак не опізнитись, коли понабирали в хату невісток із Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготів… Он бабляється з діжею од самого ранку, неначе дитина пічки копає.

Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім невимішане: на йому було видно бульбашки, неначе горіхи.

– Геть вилазь із діжі, бо сьогодні не будемо обідать! – крикнула Кайдашиха на Мелашку.

Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила зі стільчика й стала серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась зі злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.

– Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрібай ножем тісто в діжу та порайся коло печі.

Мелашка зітхала. Вона почутила, що рідна мати і б’є,