Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Запроторила матір у буцегарню, батька – на той світ і думає, що мені вже все. Кабиць і хана! А вона буде першою панею у Батурині. Гадала, мати в буцегарні й гигне, завершить свою жизню? Га? Це ж треба?! Я, пані Кочубеїха, в хурдизі посиділа. А батька… Нашого славного пана генерального суддю відправила на плаху, га? Що ти, заразо така-розтака, вчинила з батьком своїм? Удвох із гетьманом на той світ батька відправила? Га, питаю, га? Чого мовчиш? Чи, може, оглухла? Позакладало тобі? Чи – заціпило, гетьманська потаскушко. Навіть батька не пожаліла, шлюшка! На плаху його відправила. Тільки прорахувалася. Гетьман виявився зрадником, про що твій батько й застерігав царя, та той не повірив йому. А тепер пізно, батькові відрубану голову назад не пришиєш. А гетьман твій у бігах… А ти ж чого дляєшся, чого вдома сидиш, коли маєш тікати та ховатися разом з Мазепою, коханцем своїм? Чого, кажу, стоїш? Бери ноги в руки, втікай! Драла давай! А я тепер твоєю милістю удова. Га? Тобі це подобається? Мені не подобається…

Мотря гірко і вражено дивилася на розгнівану жінку – ніби знайому їй і вже незнайому. Ніби колись рідну, найріднішу, а тепер ніби чужу. Хотіла було її за звичкою назвати мамою та не змогла. Язик у роті не повернувся.

І збагнувши, що в неї вже немає не лише батька, а й матері, почала квапно, але якось механічно збиратися… Щоби залишити рідний дім назавжди. А збираючись, вже не чула, що кричить чужа їй – вже чужа – жінка і якими в’їдливими словами її обзиває.

Збиралася, не певна, чи знайде де собі місце на землі, у світі білому… Хіба що в монастирі – там і завершиться її таке коротке і таке невдале – як була певна, – життя.

У монастир, у монастир…

Згорблена, з пониклими головою й плечима, у своєму садку при світлі місяця блукала (про неї теж шепотіли батуринці, що й у Мотрі «щось не теє лучилося з її бідною голівонькою»), відчуваючи себе винуватою у загибелі батька (який не який, часом і крутий з нею був, але ж батько рідний), плакала, шепочучи крізь сльози:

«Тату, таточку, прости мене, грішну. А простивши, забери мене до себе. Кажуть, на тім світі життя ліпше, як тута, і юдолі та печалі там немає. Забери, забери швидше свою Мотрононьку, таточку рідний…»

Але батько, хоч як не благала його, чомусь не забирав її до себе.

Кляла Мазепу, кляла-проклинала і…

І не могла його забути, і з серця вирвати, як змія лукавого.

Вона все ще його любила, любила своєю першою любов’ю і нічого не могла ні з нею вдіяти, ні з собою. Як і пробачити собі, що це вона своєю любов’ю довела батька до плахи, а матір до хурдиги. І з’являтися на вулиці більше не могла, тож з будинку майже не виходила (хіба що вночі, у садок), бо здавалося, що встрічні тикатимуть на неї пальцями і казатимуть: «Оця дівка – батьковбивця…»

І вперше за свого короткого життя Мотря збагнула, що любов може бути не лише щастям, а й нещастям, лихом-бідою. Її щастя, що принесла любов її рання, вже скінчилося, зосталося лише нещастя… І це теж був дарунок долі. Рятували пісні, у яких виливала душу.

Тож батуринці переповідали, що іноді ночами із саду Кочубеїв чути було, як хтось печально і сумно співає:

Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає.

Хто в любові не знається,

Той горя не знає…

І вже десь під ранок із садка Кочубеїв чулося:

Очі мої, очі мої,

Що ви наробили,

Що всі люди обминали,

Того полюбили…

Частина третя

Навкруг порубане, криваве, все військо Карлове лягло. і настала черга Батурина…

…Мазепа, генерал козаків, перейшов на бік короля шведів.

З повідомлення англійської урядової газети «The London Garrete», 3 січня 1709 p.

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали.

Т.Шевченко

Це вже потім, як криваве дійство відбудеться, провідні газети Франції «Paris Garrete», «Letters Historigul» та інші часописи зарясніють заголовками, як зойками:

«Уся Україна в крові».

«Жінки і діти на вістрях шабель».

«Garette de France» повідомляючи, що російський цар Петро наказав знищити Батурин і покарати всіх його мешканців лютою смертю, додав:

«Страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москвичів».

Але до того трагічного дня, власне, ночі (точніше: днів і ночей), коли зрадник відкриє замасковані двері потайного ходу і російські війська увірвуться до Батурина різати все живе, ще залишалися лічені місяці. І Батурин, не підозрюючи, що його чекає, жив своїм звичним життям.

І гетьман Мазепа, крім щоденної й постійної державної праці в уряді гетьманському, теж у ті дні жив своїм особистим життям. А найбільше його тоді непокоїла Мотрона Кочубей, люба його Мотрононька, щире його коханнячко.

Наслухавшись місцевих пересудів, чуток і пліток, дівчина була певна: її батька страчено з наказу гетьмана Мазепи – так багато хто шептався у місті. Гетьман, стривожений подібними вигадками, намагався довести Мотрі, що її батька страчено з наказу царя Петра, але з того нічого не виходило – Мотря старанно уникала зустрічей з коханим. Любила гетьмана і, люблячи, ховалася од нього…

Бо тільки себе винною бачила в тому, що лучилося з її батьком. І тяжко, і страшно було дівчині від однієї лише згадки про досі незнану їй Борщагівку, що її вона тепер запам’ятала на все життя. Тож на зустрічі з гетьманом («хоча б одну-однісіньку» – як він благав через своїх людей) не погоджувалася.

«Я вже своє отримала, коли голову батька поклали на плаху в Борщагівці, тож мушу тепер нести свій хрест та спокутувати гріх, що його мені не замолити до кінця віку мого».

Десь у глибині душі, якоюсь часткою серця відчувала: Мазепа не винний у тому, що сталося в Борщагівці, але все одно після того, що там відбулося, вже зустрічатися з гетьманом не могла…

А він, благаючи про побачення, чекав її ночами біля того дуба…

Але це сьогодні, через три століття з гаком, билиця