Читати книгу - "Егоїстичний ген"

повинна присвячувати весь свій внесок замалій кількості дітей — лише своїм улюбленцям. Цим вона гарантуватиме собі кількох онуків, але конкуренти, що вкладуть ресурси в оптимальну кількість дітей, зрештою, матимуть більше онуків. Але годі вже про правило рівноцінного внеску. Наразі нас цікавить, чи вигідно матері по-різному витрачатися на своїх дітей, тобто, чи слід їй мати улюбленців.

Відповідь полягає в тому, що для матері не існує жодних генетичних причин виокремлювати собі улюбленців. Її спорідненість з усіма її дітьми є однаковою, а саме ½. Оптимальна стратегія для неї — однаково витрачати свої ресурси в найбільшу кількість дітей, яких вона може поставити на ноги, аж коли вони матимуть власних дітей. Але, як ми переконалися, одні спадкоємці більше виправдовують сподівання за інших. Недорозвинене дитинча має скільки ж генів своєї матері, як і його більш розвинені брати і сестри. Але його очікувана тривалість життя є меншою. Тобто, воно потребує більшої за однакові частки батьківського внеску, аби лише досягти рівня розвитку своїх братів. Залежно від обставин, матері може бути вигідно відмовитися годувати недорозвинене маля і розподілити всю належну йому частку батьківського внеску між іншими дитинчатами. Зрештою, їй чи не краще взагалі згодувати його братам і сестрам або з’їсти самій задля вироблення молока. Свиноматки іноді дійсно пожирають своїх поросят, але я не знаю, чи навмисно вибирають вони найменших.

Це надто конкретний приклад. Ми ж можемо зробити деякі загальні передбачення, як на наміри матері щодо її дітей впливає їхній вік. Якщо мати змушена обирати, життя якої дитини їй врятувати, знаючи напевне, що та дитина, яку вона не рятуватиме, неминуче загине, вона має віддати перевагу старшій. Це через те, що коли не стане старшої дитини, мати напевно змарнує більшу частину своїх витрат, ніж коли помре менша. Можна це сформулювати таким чином: рятуючи молодше дитя, вона змушена буде витрачати на нього цінні ресурси лише для того, щоби він досягнув віку свого старшого брата.

З іншого боку, якщо їй не доводиться остаточно обирати між життям та смертю, то найкращою для неї стратегією буде віддати перевагу меншому. Наприклад, уявімо, що вона вирішує, кому з двох дітей віддати їжу. Старша дитина здатна знайти собі поживу без сторонньої допомоги. Тому, якщо матір припинить її годувати, вона не обов’язково помре. Натомість, менший, що ще надто малий, аби знайти їжу самотужки, безсумнівно помре, якщо мати віддасть їжу його старшому братові. Тож, навіть попри те, що мати обирає смерть молодшої, а не старшої дитини, вона все одно віддасть їжу меншому, бо старший навряд чи помре від цього. Ось чому у ссавців матері віднімають своїх дітей від грудей, а не годують їх протягом усього життя. В житті дитини надходить час, коли матері вигідно спрямувати свій внесок не на неї, а на майбутніх дітей. Коли цей момент настає, в неї виникає бажання відняти дитину від грудей. Але якщо вона дізнається, що це її остання дитина, може статися так, що вона викладатиметься на цю дитину до кінця життя і годуватиме її молоком навіть у зрілому віці. Тим не менш, вона має «зважити», чи не вигідніше їй вкладати в онуків чи племінників та племінниць, оскільки, хоча вони вдвічі менше з нею споріднені, ніж власні діти, їхня здатність скористатися її внеском може бути вдвічі більшою.

Здається, що зараз саме слушний момент згадати таке загадкове явище як менопауза — раптове припинення здатності жінок до розмноження в літньому віці. Можливо, що у наших диких предків вона була не надто поширеною, оскільки мало хто з жінок мав змогу дожити до її появи. Але, тим не менш, різниця між різкою зміною життя у жінок і поступовим згасанням здатності до розмноження у чоловіків наводить на думку, що в менопаузі є щось генетично «навмисне», якась «адаптація». Пояснити це доволі складно. На перший погляд, можна очікувати, що жінка має народжувати дітей доти, поки не помре, навіть якщо її вік робитиме виживання дитини дедалі менш імовірним. Здавалося б, це завжди однозначно варте зусиль? Але ми повинні пам’ятати, що жінка також має спорідненість зі своїми онуками, хоча й наполовину меншу.

З різних причин, можливо, пов’язаних з теорією старіння Медавара (див. 3-й розділ), первісні жінки з віком поступово ставали менш здатними до вигодовування дітей. Тому очікувана тривалість життя дитини старшої матері була меншою, ніж дитини у молодшої матері. Це означає, що коли жінка мала сина та онука, що народилися того самого дня, можна було очікувати, що онук проживе довше за сина. Коли жінка мала стільки років, що шанс кожної її дитини досягти зрілого віку, в середньому, був більш, ніж вдвічі нижчим за шанс онука, будь-який ген вкладання в онуків, а не в дітей, зазвичай отримував перевагу. Такий ген наявний лише в одному з чотирьох онуків, тоді як конкурентний ген — в одному з двох дітей. Але це переважується вищою очікуваною тривалістю життя онуків, тому в генофонді превалює ген «альтруїзму щодо онуків». Жінка не могла би цілковито вкладати свої ресурси в онуків, якби продовжувала народжувати власних дітей. Тому гени безплідності в літньому віці стали більш чисельними, оскільки вони переносилися в організмах онуків, виживанню яких сприяв бабусин альтруїзм.

Це є одне із можливих пояснень еволюції менопаузи у жінок. Причина ж радше поступового, ніж раптового зниження здатності до розмноження у чоловіків полягає, мабуть, у тому, що вони в будь-якому разі не вкладають в кожну окрему дитину стільки ресурсів, скільки жінки. За умови, що він може мати дітей від молодих жінок, навіть дуже старому чоловікові завжди буде вигідно вкладати більше в дітей, ніж в онуків.

Досі, в цьому і попередньому розділі, ми розглядали все з позиції батьків, а саме матері. Ми поставили запитання, чи можна очікувати від батьків, що вони матимуть улюбленців, і якою взагалі є найкраща стратегія батьківського внеску. Але, можливо, що й кожна дитина може впливати на те, скільки батьки вкладають в неї порівняно з її братами та сестрами? Навіть якщо батьки не «бажають» демонструвати, що хтось із дітей має для них більші переваги, чи можуть діти самі вимагати для себе кращого поводження? Чи було б їм вигідно це робити? Тобто, чи стануть гени егоїстичного намагання дітей отримати для себе більшу частку чисельнішими в генофонді, ніж конкурентні гени, які вдовольняються рівною часткою? Цей момент блискуче проаналізував Тріверс у статті 1974 року під назвою «Конфлікт „батьки — потомство“».

Мати однаково споріднена з усіма своїми дітьми, народженими та ще не народженими. Щодо генетики, як ми вже бачили, їй не слід мати жодних улюбленців. Якщо ж