Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Йозеф поцмокав губами.

— Завжди знав, що ти в мене неперевершена, знаходиш вихід і вмієш берегти таємниці навіть від власного чоловіка. Проте наступного разу...

— Та не буде наступних разів! — гримнула вона. — Панові Кошовому зовсім не цікаві наші суперечки. Він прийшов у важливій справі.

Клим стримано, з показовою поважністю кивнув.

— Отже, доктор Брехт. Він не так давно перебрався на вулицю Двєрніцького[43] і, якщо не вигнали, досі там мешкає.

Ще трохи подумавши, Шацький згадав номер будинку.

Не помилився: доктор Брехт дійсно жив за вказаною адресою.

Не вгадав у іншому — лікар такого рецепту останнім часом нікому не виписував, та й почерк схожий, але не його. Та Кошовому вдалося розговорити цього наляканого приходом незнайомця чоловіка. І вийшов від нього, маючи інше прізвище й іншу адресу.

Сутінки, о цій порі вже проковтнули все довкола. Клим знав, що Магда чекає вдома, й самому кортіло повернутися швидше, бо встиг заскучати за кілька годин. Та він уперто торував пішки темні львівські вулиці, перетинаючи місто з кінця в кінець. Благо, статус вимагав від добрих лікарів селитися недалеко від престижної центральної частини, тож ноги Кошовий не збив, хоч дуже заморився від початку цього безкінечного, як видавалося, дня.

Доктор Януш Легейда теж відчинив насторожено.

Свій рецепт упізнав.

Сказав, кому і коли призначив ці ліки. Заразом підтвердивши слова Шацького: чоловіки, перейняті подібною проблемою, коли вимагають, а коли — вимолюють виписувати їм багато препаратів. Також пан Легейда назвав аптеку й провізора, де все це готують. Справді, не так багато їх лишилося в місті. В тих, хто не встиг, не захотів чи не зміг утекти й знайшов спільну мову з новою владою, роботи вистачало. Чекати слід довше, ніж зазвичай, але то нехай. Головне — аби все було, раніше чи пізніше.

Та все одно Клим не поспішав із висновками. Два промахи встигли навчити обережності... Тож він знову рушив не додому, а подався на Верхній Личаків.

«Під вошею» жваве життя вже почалося, і на Кошового, як учора, звернули увагу. Лиш цього разу знайома повія дружньо, навіть здалося — привітно махнула рукою, не підводячись з-за столика в кутку. А за мить у проході його зупинив безбровий Франта. Залишивши револьвер удома, в гарному сховку, Клим вийняв руки з кишень, стис кулаки й відступив, займаючи вигідну позицію й цього разу готуючись до бійки. Та новий знайомий, замість огризатися, підняв капелюха, посміхнувся, хоч це зовсім не прикрасило його непривітного від природи обличчя.

— Сервус, — промовив він. — При нагоді перепрошую шановного пана за вчорашнє. Дозвольте зафундувати вам одне пиво на знак примирення.

— Миряться, коли сваряться, — відповів Кошовий, розтискаючи кулаки. — Ми, здається, порозумілися, хоч не відразу. Та й пива я тут уже напився.

— То хай як пан собі хоче, — Франта повернув капелюха на місце. — Пан може бути тут, коли, скільки й з ким завгодно. Безпечно, прошу пана.

— Дякую, — Клим церемонно кивнув. — Мені «Під вошею» завжди добре чулося.

Цезар стежив за ними зі свого місця за стійкою, протирав кухоль і робив вигляд, що його нічого не стосується. Франта повернувся до своїх справ, а Кошовий наблизився до шинквасу.

— Давно не бачились, — буркнув кельнер.

— Давненько. Не розрахувалися за вчорашнє.

— Ще зведемо рахунки докупи. Ми всі тепер один одному щось та й винні.

— Пан Тима знову потрібен.

— Ви, пане Кошовий, починаєте мене турбувати. Здається, повільно й упевнено сходите з глузду. Дві доби поспіль смикаєте пана Тиму, хоча ніхто з давніших кумплів подібного собі не дозволяє.

— Тим не менше, пане Цезарю.

— Знову махатимете дулом?

— Не будемо доводити. Момент неприємний для нас обох.

Цезар поставив кухля на місце, витер долоні об фартух.

— Ходіть. Дорогу знаєте.

Кімнатка, залишена ними з Магдою перед обідом, зустріла не вивітреним до кінця сигарним запахом. Цілоденні клопоти далися взнаки, та Кошовий спершу написав усе, що треба, на чистому аркуші, аж потому не сів — улігся на ліжко в одязі. Лиш спустив звідти ноги в брудних черевиках. Очі заплющилися самі.

Коли відкрив, над ним стояв Єжи Тима.

Нині відшукався швидше. Дрімав Клим не більше години, навіть менше. А може він сьогодні й не губився далеко.

— Ви не заспокоїтесь, пане Кошовий. І ніколи не розрахуєтесь за останню добу.

Труснувши головою, аби прогнати залишки підступної дрімоти, Клим підвівся.

— Чули приказку: війна спише всі борги?

— Війни закінчуються. Тоді все й згадається.

— Згадують і виставляють рахунки ті, хто доживає.

— Тому ми й хочемо тихо бути, аби дожити. Ви нам не даєте. Найгірше, пане Кошовий, що не готовий вам відмовити. Й не ладен пояснити причину.

Клим простягнув Тимі списаний аркуш.

— Цього разу прошу про легшу послугу. І мабуть, останню найближчим часом.

— Ви таки починаєте дружити з головою?

— Боже збав, пане Тимо. Все набагато простіше — мушу виїхати зі Львова на невизначений термін і дати вам спокій.

Єжи пробіг очами написане.

— Що це має бути?

— За кожним, хто тут указаний, треба простежити бодай добу. Знаю, вашій братії по силах усе владнати.

— І ось за цим паном? — Тима показав прізвище, яке Кошовий написав у кінці списку. — Краще ми вдруге прийдемо серед ночі в «Жорж» і знову наведемо там шереху. Це не звичайний павук, це жандарм. Навчений виявляти стеження.

— Хіба не цікаво переграти його?

— Та ви жартуєте.

— Може, так. Може, ні.

Тима цикнув зубом, демонструючи крайній ступінь невдоволення.

— Чорти б вас побрали, — буркнув він. — А до чого тут Магда Богданович? Знову щось не так?

— Навпаки. З пані Магдою все просто чудово. Хотів попросити, аби кілька міцних батярів допомогли їй перенести речі з готелю до мене, на Личаківську. Сам я не впораюсь.

— Ви серйозно?

— Жіночі речі — це завжди серйозно. Їх завжди багато, пане Тимо. Валізи важкі. У мене лише дві руки.

Додому Кошовий повернувся перед комендантською годиною: обговорення всіх деталей забрало більше часу, ніж він розраховував.

У помешканні