Читати книгу - "Аеропорт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Врут, врут, врут все, жиды проклятые![106]
Олексій спочатку зробив профіль і анфас ядучих губ під хімічною перукою та аж потім ледве вирвав Тимура з чорносотенних обіймів пролетаріату й трудового селянства.
— Усе, відзнялися на сьогодні, — відхекавшись, сказав Олексій, і вони швидко закрокували до тарантаса, який їх очікував. — Я би порадив тобі трішки підстригтися, мій друже. Інакше тебе колись лінчують у твоєму-таки прямому ефірі.
— А куди я ніс подіну? — похмуро зауважив Тимур, коли вони нарешті ввалилися в салон машини. — І взагалі, так я хоч трохи схожий на зрілого Пушкіна, а як підстрижуся, стану схожий на молодого Сталіна.
— Так, твоя правда, — кивнув Олексій і звелів водію їхати далі. — У Войновича в «Чонкіні» був такий персонаж, чоботар, «національність якого можна було визначити з першого погляду». Це я цитую. Так от, він був чоботарем, і звали його Мойсей Соломонович Сталін. Його це, однак, не врятувало, коли НКВСник Свінцов зламав йому вставну шелепу. Хоч і не розстріляв.
— От і я про це. У мене, щоправда, нема ще вставної щелепи, але мене це точно не врятує. Друже мій Дантесе, чи тебе відвідали якісь думки про те, у якій дірі в цьому Бидлогорську ми зупинимося на нічліг?
— Саша X. з АР (Associated Press) зупинився в «Отеле», — у цей момент їхня машина теж зупинилася якраз біля дверей готелю «Отель».
Окупація щойно почалася, але в барі (він же відігравав і роль ресторану) вже не було холодного пива.
— Війна — вона й пиву війна, — філософськи зауважив Тимур.
Друзі заповнили анкети і, зійшовши пішки на другий поверх, розійшлися по своїх номерах. Третього поверху в готелі під назвою «Отель» не було.
* * *
Ксюша таки прилетіла з Москви до Києва й очікувала його там, у готелі «Дніпро», у тому ж номері, де Олексій зупинявся до від’їзду в Крим.
Але Олексій був змушений поїхати на перекладних до Солегорська, і довгоочікувана зустріч із Ксюшею відкладалася. Кетлін, хоч і перебралася до Харкова, у Солегорськ їхати не збиралася. Надто небезпечно.
Олексій дістав лептоп, скачав фото з флешки, обрав шість більш-менш нормальних кадрів із ненормальними персонажами, обробив їх і надіслав. В «Отеле» ще працював Wi-Fi, хоча й поганенький. Перевірив телефон. Зони не було.
Відкрив імейл і жахнувся.
«Коханий, — писала дружина з Києва, — Київ мене вразив! Я познайомилася з Нікою (ти маєш її знати). Вона принесла твою зарядку, на випадок, якщо ти повернешся. Ніка просто красуня й чудова дівчина. Вона веде мене сьогодні у Михайлівський собор, де ти знімав майданівський лазарет. Потім ми з нею пообідаємо разом. Вона передає тобі привіт. Люблю, цілую, жду. Дуже сподіваюся, що ти таки повернешся до мене. Твоя Ксюша».
— Що за?.. — прошепотів собі під носа Олексій і почав гарячково гортати іншу пошту.
Нарешті він знайшов лист Ніки й квапливо відкрив його.
Я хотіла подзвонити, але телефон відключений. Не злися на мене, будь ласка. Але коли я йшла з номера після того, як ти поїхав, то знайшла в розетці твою зарядку для акумуляторів. Мене так засмутив твій від’їзд у Крим, що я не залишила її на ресепшн, а забрала додому. Потім я, ідіотка, про неї забула, а ти не нагадав.
«Так, справді, я зарядку не знайшов, але в мене була резервна, і я не парився», — згадав Олексій і читав далі.
Учора я виявила її в сумочці й вирішила віднести в готель, залишити на ресепшн, тому що збираюся на тиждень до Одеси, а раптом ти приїдеш. Одне слово, коли сьогодні вранці я приїхала в готель, підійшла на ресепшн і почала віддавати їм твою зарядку, чергова раптом сказала: «А ось якраз його дружина! Можете їй особисто і віддати». Така сучка, чергова! Мені здалося, що вона єхидно так усміхнулася. Уявляєш, я стою, як дурепа, із твоєю зарядкою в руці й дивлюся на руду красуню, твою Ксенію. І раптом, сама не знаю чому, кажу: «Яка ви гарна!». Не знаю, як у мене це вирвалося. А вона так дивиться на мене крізь окуляри і каже: «Це ви красуня. Ви знайома Альоші?». І тут мене як прорвало. Я почала брехати, як ніколи в житті. Наче я працюю в прес-центрі Майдана, і ми там познайомилися. І ти залишив там свою зарядку, і мене послали її передати в готель. Я впевнена, що вона мені повірила. Прости мені, милий. Мені не по собі через те, що я так набрехала, через те, що твоя дружина така гарна, така чудова жінка, і сам розумієш, через що! Я веду її в Михайлівський сьогодні, покажу Андріївський узвіз, а потім ми пообідаємо в «Канапе». Класна програма, так? Шкода, тебе немає з нами. Але ти, як то кажуть, у наших серцях, так?
Я дуже сумую за тобою. Спати не можу.
Ніка.
Р.S.: Хотіла написати: Твоя Ніка. Але не написала. От.
— Дівчатка мої! Що ж ви зі мною робите! — сказав сам до себе Олексій, вийшов із затхлого номера, спустився вниз і знову опинився на вулиці міста, у якому більше не було жодного міліціонера.
* * *
— Ось, на посту біля машинобудівного[107] затримали. Підозрілий, — доповів Розстрілу помічник. — 3 Луцька, Західна Україна. Каже, що вчиться тут. Чого він може навчатися в цій дірі? Ось студквиток технікуму місцевого. Але все одно дивно. Старуватий він для технікуму. І квиток якийсь новенький, чистенький.
Помічник простягнув Розстрілу паспорт і студентський квиток затриманого.
— Хогошо, мне как газ нужна газминка, — Диркін, який картавив, як пам’ятник на площі, кинув документи на стіл. — Ведите в «пегеговогную». Пгиготовьте пациента. Я сейчас спущусь[108].
Диркін змінив білу сорочку на чорну, вдягнув шкіряний фартух під горло, витягнув із валізи короткий залізний прут і почав повільно спускатися сходами, насвистуючи увертюру до «Вільгельма Телля» і відбиваючи ритм штирем по долоні в рукавичці.
Полонений сидів на стільці в задушливій темній кімнатці в одних трусах і шкарпетках, зі зв’язаними за спиною руками й чорним матерчатим мішком на голові, з діркою для носа й рота.
Диркін припинив насвистувати, розглядаючи молодика. Той видавався надто добре тренованим і підкачаним для студента технікуму. Диркін трохи нагнувся й ударив полоненого штирем по правій гомілці. Неочікуваний різкий біль пройняв того з голови до ніг. Полонений смикнувся, замотав головою й закричав.
Диркін ударив іще сильніше, по іншій гомілці. На вулиці криків ніхто не чув. Кожен крик і кожний новий удар чув лише охоронець
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеропорт», після закриття браузера.