Читати книгу - "Сад спочилих котів"

* * *

Відтоді, як він одержав лист од мера, минуло понад тридцять годин

Учений зайшов у лабораторію. Попросив старшого помічника відірвати від альсаламандри один листочок. Усі здивувалися. Проте давно звикли, що той двічі не повторює. Йому піднесли листок. Не залишаючи нікому жодної миті на роздуми, науковець скрутив його, пхнув у рот та, чимдуж пережувавши, проковтнув. «Спочатку експеримент треба проводити на собі», — прокоментував він. Затим переглянувся з двома помічниками, котрі супроводжували його в плаванні, — усі троє всміхнулися. Раніше він із ними вже не раз обговорював дію листка. Ці чоловіки казали тільки правду. Хоча за бажання могли спокійно щось приховувати — ніхто не примушував їх говорити. Дія листків, які вони скуштували в човні, відчувалася під час усіх дослідів — ті ґрунтувалися на принципі: казати обернено протилежне тому, що думаєш. Щоправда, експерименти над чоловіками проводив лише вчений із головним асистентом. Більше вони не знали людей, котрі з’їли цілий листок, — таке й у голову нікому не спало б. Разом із ними та головним помічником учений пройшов у кабінет для експериментів. Затим попросив вірного асистента принести й другий листок. Тут колишні моряки одразу стали йому на заваді.

Адже команда науковця ще ні на кому не випробовувала цього другого листка. Вона припускала, що інформацію, почерпнуту з манускрипту, можна підтвердити експериментально, однак досліди, поставлені на тваринах, ніколи не принесли б їй надійного результату. Єдине, що залишалося вченому — провести дослід на собі. Окрім того, книга не давала точного визначення цьому божевіллю. Стати жертвою наукової спроби для нього було тим самим, що й зазнати нещасного випадку на роботі, від якого не застрахована жодна професія. Що не кажи, а ця пригода або швидко забулася б, або чітко підтвердила б інформацію, почерпнуту з манускрипту, і спрямувала подальші дослідження у відповідне русло. Щоб покласти край цій справі, досить було підійти до горщиків з альсаламандрами без жодних масок та пов’язок і зірвати кілька листочків. Зрештою, він міг і сам будь-коли потайки з’їсти другий листок — цьому ніщо не перешкоджало. Важливо тільки, щоб під час експерименту поруч не крутилися члени команди. Це були останні слова, які змусили замислитися помічника, зобов’язаного охороняти його. Оскільки вчений відтепер говорив те, що думав, команда могла завадити йому, лише тісно зв’язавши… Якщо вони на це на важаться… «Гаразд, — відповів помічник-охоронець. — Робіть, як знаєте. Ми почекаємо біля вас».

Тоді вчений сказав, що не їстиме другого листка, допоки йому не принесуть третього. Помічник-охоронець раптом збагнув, до чого все йде. Решта ж команди, мабуть, не сприймала того, що відбувається, поза рамками досліду, як і, либонь, досі нітрохи не припускала, що після другого листка потрібно буде з’їсти третього… Одначе охоронець…

Підступивши до вченого, прошепотів йому на вухо: «Нащо?»

У відповідь той тільки стиснув йому зап’ясток.

Він уже з’їв другий листок, третього тримав під рукою; третій також чекав на нього. Учений блукав очима в різні боки, переводив їх з одного помічника на іншого.

Божевілля вилилося в жахливий різкий біль. Через півгодини після того, як проковтнув листка… Він ледве стримувався, щоб не заверещати, міцно зціпив зуби; почав кидатися з місця на місце. Цей біль змушував волати кожну жилу. «Тварини цього не могли передати, — спробував він прошепотіти якоїсь миті. — Все моє тіло немов роздирають на шматки». Потім витріщив очі — з горла виривався здушений хрип. Учений бився головою об стіну. Він приготувався, що помічник — той, що охороняв його — зараз простягне третього листка. Утім, серце не погоджувалося. Учений раптом угамувався, видавив із себе немічним голосом: «Я голодний». Затим вирвав третього листка з рук помічника. Через десять хвилин з кабінету в кабінет, з лабораторії до можновладців, від них — у друковані видання, на радіо й телебачення розлетілася звістка: «Видатний учений… унаслідок експерименту… передозування… скінчився…» Повідомлення склав та розіслав головний асистент, що не скуштував жодного листка. Охоронець, зобов’язаний тримати вченого під наглядом, мовчки курив цигарку.

Він ще ніколи не бачив, аби хтось реготав перед смертю. Про це й міркував.

* * *

Відтоді, як учений отримав лист од мера, минуло понад тридцять годин.

Він нашкрябав на першому-ліпшому аркуші паперу запрошення на кілька рядків, попросив помічника-охоронця занести його в друкарню. Той мав дочекатися, поки з друкарського станка зійде рівно тридцять вісім примірників. На дванадцяти з них мало бути написано: «вас разом із дружиною», решта адресувалася одній особі. Запрошення розіслали мерові, деяким можновладцям, присутнім на попередньому зібранні; людям, які поширювали плітки про те, що вчений культивує тюльпани, та кільком його друзям.

Помічник-охоронець пильно оглядав запрошених біля входу, а після п’ятдесятого гостя зачинив двері. Він і сам здивувався, що ті прийшли всі до одного. Зазвичай хоча б кілька осіб не реагували на такі запрошення. Очевидно, плітки про тюльпано-троянду або ж трояндо-тюльпан сколихнули кожного.

Через півгодини під дією напоїв зі стовідсотковим екстрактом листків альсаламандри всі запрошені розмовляли, навіть не помічаючи, що говорять речі, які не збиралися казати. Та не минуло й трохи часу, як двері почали різко прочинятися й гахкати услід за гостями — їх дедалі меншало. Щойно ж зник останній гість, учений подумав, що майже відчуває запах люті, яка переповнює залу. Він глянув на свого помічника-охоронця, посміхнувся. «Добре, що в цієї штуки немає смаку… Якщо хочеш, назвімо це своєрідною помстою… Все життя я пнувся зі шкіри, щоб нікого не обманути. Але погодься: перша важлива брехня, на яку відважився, стала найгарнішою — він знищив самого себе…» — промовив учений; налив повну чарку горілки, поволі випив.

Поринув у думки. Завтра він мав розіслати всім листи, щоб прояснити ситуацію. Мав розповісти цим людям, що вони послужили науці. Відтепер п’ятдесят осіб не зможуть брехати. Та скільки ще людей, скільки їх іще віднині оббиватимуть його поріг, аби він потайки напоїв чудодійним екстрактом й інших… Він же хотів, щоб люди не брехали — хіба ні?

1969/1972/1975

11

язнепритомнів/япомер/яплававуфіолетовійводі/

язаплющивочі/янемігговорити/

яказавщогранезачкінчуеться/явиходивуферзя

ферзьзеленихставмоїм/яполонивйого/

нарештібравуполон/мизійшлисявічнавіч/

богранемоглазакінчитися, немоглазакінчитися, немогла/

Я розплющив очі — усі стояли на своїх місцях; хотів підвестися, уперся в шахівницю рукою — вона нестерпно нила; мій маленький сікач, половина одягу були заюшені кров'ю. Спершись на другу руку, мені вдалося підвестися. Я стояв серед причандаль, які попадали з мене. Знову взяв у руку спис. Більше не дивився на мера. Оголошували перемогу команди «Зелених» — «закостенілими» упродовж багатьох сторіч