Читати книгу - "Терпкість вишні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дорогі батьки, я і справді прошу тиші, — гукнула класна керівничка, аж ми скулились, як першокласники. — Дякую. Янечко Мілош.
— Це я, — бовкнула я, підводячись з крісла, — тобто є.
— Добре. Що ми тут маємо…
Я відчула себе, як учень, який чекає на так зване допоміжне питання. Таке питання зазвичай допомагає вчителеві дійти справедливого рішення і вліпити «двійку».
— Мілош дуже іронічний. Задає злостиві питання. А на прохання дати щоденник відповідає: «Це не має сенсу, прошу пані, бо моя мама не читає зауважень, а я з роками перестав сприймати критику».
Червона від сорому, я схопила табель і пішла до своєї парти. Коли трохи охолонула, переглянула оцінки. Три «четвірки» серед моря «двійок» і «трійок». Поза тим, я виявила кілька «одиниць». Ну, начувайся, Мілоше!
* * *
— Не треба так кричати! Твій вереск не підвищить моїх оцінок, — зауважив Мілош досить спокійно як для одинадцятирічного хлопчика, упійманого на ошуканстві.
— Ти казав, що маєш тільки три «четвірки»! — гукнула я в слухавку.
— Так я і маю.
— А вся решта? Ті «двійки» та «одиниці»?
— І через це ти так пінишся? — здивувався Мілош. — Бо дійсність не відповідає твоїй ідеалістичній уяві?
— Юначе! Зостав свої цинічні зауваження для товаришів з дитячого майданчика! — гримнула я. — Краще подумай, як ми повідомимо про це твою маму.
— Я їй не скажу, — затявся Мілош. — Не терплю цього розчарування в її очах. Ну, знаєш, коли вона довідається, що я не геній.
— Мене от тільки дивує, як вона могла обманюватися так довго? Хіба вона не бачила твоїх табелів?
— Раніше я мав згідливіших репетиторів, — зізнався Мілек. — Вони писали за мене контрольні. А потім прийшла ти — і все закінчилося.
— Я тобі вже пояснювала чому.
— Знаю, знаю. «Якщо тебе скрізь возять, ти розучуєшся ходити, бо не мусиш послуговуватися ногами. А потім уже не можеш, навіть якщо хочеш».
— Ну бачиш! — зраділа я. — Ти запам’ятав!
Я хотіла, щоб він послуговувався ногами. Поки не пізно.
— Все чудово, — зітхнув Мілош. — Просто вже два роки, як я не маю жодних кінцівок, розумієш?
Середина травня
— І що мені тепер робити? — розмірковувала я вголос. — Найгірше, що ці «двійки» Мілош має з іспанської та «інґлішу». Як я поясню це його матері?
— Хіба ти не знала, як він вчиться? — здивувалася Марія.
— Він казав, що все в порядку! А з тим, що задавала йому я, справлявся блискуче! Звідки я могла знати, що в нього такий завал у школі?
— Бідний малий, — озвався Травка. — Добре, що в такому віці людина не забігає так далеко в майбутнє. Він іще не знає, що чекає на нього в червні.
— Припиніть! — ухопилась я за голову. — Що ж мені робити?
— А давай я їй скажу, — запропонував Філіпп.
— Як це ти?
— Нормально. Піду і скажу. Я такий.
— То, може, ми всі підемо? — сказала Мілька, зворушена Філіпповою відвагою. — Або принаймні відпровадимо тебе під самий паркан.
День опісля
Ми пішли. Всі, крім Ірека, бо він, уражений станом своїх успіхів у навчанні, зборов нехіть до ворожби і вирішив відвідати бабусю. Повернеться завтра, хіба що ворожба виявиться несприятливою.
Згідно з Мільчиною пропозицією, ми відпровадили Філіппа аж до огорожі. Там зупинилися під обстрілом недовірливих поглядів спітнілих охоронців.
— Я мушу піти з тобою? — вже всоте запитала я Філіппа.
Він покрутив головою.
— Я залагоджу це сам.
Охоронці, почувши слово «залагоджу» зібгали кремезні п’ястуки. Філіпп без вагання наблизився до них. Вимовив кілька заклять, які, судячи з усього, подіяли, бо йому дозволили зайти до печери лева. Десять хвилин опісля він вийшов у супроводі прощальних усміхів розслаблених охоронців.
— Уже по всьому, — сказав він. — Ходімо на пиво? Тут неподалік є класна пивничка. Колись і я таку матиму.
— Але що було в Мілоша? — допитувалася найбільш зацікавлена, тобто Мілена. Я не годна була видобути із себе бодай звук.
— Усе гаразд. Але вдаючись до мови реклам прокладок, на малого чекають так звані критичні дні.
— Що ти сказав його матері?
— Правду. Що за гаданою Мілошевою геніальністю криються контрольні, написані його нужденними чи користолюбними репетиторами.
— О Боже! — простогнала я.
— Наразі вони, мабуть, відмовляться від твоїх послуг, — повідомив мені Філіпп. — Бо Мілошева мама шукає винних, де тільки можна. Вона згадувала навіть про безнадійні гени свого відсутнього чоловіка.
— Може, ми вже підемо на те пиво? — озвався Травка, побачивши мій вираз обличчя. — Я ставлю.
* * *
— І що ти тепер робитимеш? — поцікавилася Марія.
— Наразі якось дам собі раду. Завдяки переказу від святого Миколая.
Черговий переказ надійшов позавчора, і я впродовж двох годин боролася з потужною хвилею докорів сумління.
— Ти помирилася з татом? — зрадів Травка. — Я зі своїм теж.
— Бачимо, бачимо, — Єндрек показав на пиво. Вже третє цього вечора.
— Я не знала, що ти колись мав проблеми зі своїм автором, — сказала Марія. — Ти розповідав тільки, що він увесь час чогось шукає.
— Я не мав із ним жодних проблем, — заперечив Травка. — Як це кажуть у «Династії», ми випадково зустрічалися на раутах у Рокфелерів. Але тиждень тому батько виявив, що саме я є сенсом його життя. І зателефонував. Решту ви знаєте.
— Знаємо, знаємо. — Філіпп підніс угору кухоль. — Цікаво, що старі завжди так кажуть, коли у них якийсь облом на роботі. Мій, коли його викинули з проектного бюро, протягом двох діб тинявся кімнатою по колу й торочив, що це ще не кінець світу. «У мене є діти, це найголовніше», — казав він. Шкода, що тільки тоді. Бо раніше він виходив з роботи майже опівночі. Якось сторож сприйняв його за духа й мало не зомлів.
— Хтось іще вірить у духів? — здивувалася Марія, до третього лютого палка шанувальниця надприродних сил і серіалу «Секретні матеріали».
— Я не вірю, але боюся, — зізналася Мілена. — Особливо вампірів.
— А я вірю, — обізвався Травка. — Болек розповідав мені, що коли вмирає його улюблений пацієнт, то завжди йому сниться. Приходить у синьому костюмі, дякує за турботу. Потім прощається, і вранці Болек уже знає, що тому гаплик.
— А мені, — втрутився Єндрек, — майже ніколи нічого не сниться, але коли вже сниться зелена вода, то я знаю, що буде якась халепа. Ну а сьогодні вона мені снилася. Зелена, як ті випари, які ти, Травко, колись випродуковував. І я трохи нервую.
— Та чого вже там, може, цього разу нічого не трапиться, — втішала його Мілька.
— Слухайте, а де моя торба? — Філіпп став обмацувати своє крісло.
— Її поцупили духи або невидима рука, — засміявся
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.