Читати книгу - "Орієнталізм"

сучасності; традиційні дисципліни також були інтеґровані в сучасну культуру. Проте й там, і там збереглися сліди сили — сили, яка дозволила воскресити, власне, створити Схід, сили, яка залишилася в новій, науково передовій техніці філологічних досліджень та етнологічного узагальнення. Одне слово, перенісши Схід у новітню сучасність, орієнталіст дістав моральне право уславити свій метод і своє становище як секулярного творця, людини, яка створила нові світи, як ото Бог створив наш старий. А що застосування таких методів і реалізація таких поглядів розтяглися надовше, аніж проміжок життя якогось окремішнього орієнталіста, то утворилася секулярна традиція безперервності, виник такий собі світський орден дисциплінованих методологів, чиї братерські стосунки опиралися не на кревну спорідненість, а на спільний дискурс, спільну практику, спільну бібліотеку, спільну сукупність прийнятих ідей, коротше кажучи, на славослів’я, одне для всіх, хто приходив у їхні лави. Флобер був достатньо передбачливим, аби зрозуміти, що з плином часу новітній орієнталіст перетвориться на переписувача, копіювальника, як його Бувар та Пекюше; але наприпочатку, в часи наукової діяльності Сильвестра де Сасі та Ернеста Ренана, подібна небезпека не здавалася такою очевидною.

Моя теза полягає в тому, що істотні аспекти новітньої орієнталістської теорії та практики (з яких походить сьогоднішній орієнталізм) можна зрозуміти не як раптовий наплив об’єктивного знання про Схід, а як сукупність структур, успадкованих від минулого й потім секуляризованих, наново впорядкованих і реформованих такими дисциплінами, як філологія, що, у свою чергу, були натуралізованими, модернізованими та секуляризованими субститутами християнського супернатуралізму (або його версіями). У формі нових текстів та ідей Схід був пристосований до цих структур. Лінґвісти та дослідники, такі, як Джонс і Анкетіль, безперечно, зробили свій внесок до новітнього орієнталізму, але те, що відрізняє {163} новітній орієнталізм як поле досліджень, як сукупність ідей, як дискурс, є результатом діяльності пізнішого покоління, аніж їхнє. Якщо ми розглянемо наполеонівську експедицію (1798 — 1801 pp.) як перший досвід діяльності, що вможливила виникнення новітнього орієнталізму, ми маємо всі підстави вважати її славних героїв — а в ісламських студіях це були Сасі, Ренан і Лейн — як будівничих нової галузі, творців традиції, попередників орієнталістського братства. Головним досягненням Сасі, Ренана та Лейна було те, що вони поставили орієнталізм на наукову й раціональну основу. Це означало не тільки те, що вони були бездоганними у своїй власній науковій діяльності, а й створили словник та ідеї, які могли бути використані імперсонально кожним, хто хотів стати орієнталістом. Те, що вони започаткували новітній орієнталізм, було великим подвигом. Він зробив можливим використання наукової термінології; він розігнав темряву й винайшов спеціальну форму висвітлення Сходу; він наділив орієнталіста авторитетом чільного знавця у питаннях вивчення Сходу й надав йому виключне право репрезентувати Схід; він леґітимізував спеціальний вид специфічно зв’язної орієнталістської роботи; він запровадив у культурний обіг певні логічно обґрунтовані засоби, за допомогою яких віднині стало можна говорити за Схід; і насамперед, праця людей, які започаткували новітній орієнталізм, виокремила галузь досліджень і комплекс ідей, які, у свою чергу, сформували спільноту вчених, чий родовід, традиції та амбіції були водночас внутрішніми у відношенні до галузі й достатньо зовнішніми, щоб здобути їм загальний престиж. Що далі Європа вторгалася на Схід протягом дев’ятнадцятого сторіччя, то з більшою довірою громадськість ставилася до орієнталізму. Але якщо ці успіхи супроводжувалися поступовою втратою ориґінальності, то ми не повинні особливо цьому дивуватися, оскільки визначальним модусом новітнього орієнталізму від самого початку були відбудова та повторюваність.

І одне кінцеве зауваження. Ідеї, інституції та постаті, про які я говоритиму в цьому розділі і які належать кінцю вісімнадцятого та дев’ятнадцятому сторіччю, становлять важливу частку першої фази епохи найбільших територіальних завоювань, що їх будь-коли знала історія {164} людства, оскільки вони брали активну участь у її критичному опрацюванні. На кінець першої світової війни Європа колонізувала 85 відсотків земної поверхні. Просто сказати, що новітній орієнталізм був одним з аспектів як імперіалізму, так і колоніалізму, аж ніяк не означає сказати щось дуже дискусійне. Проте не досить це сказати; це треба ще й опрацювати аналітично та історично. Я зацікавлений у тому, щоб показати, як новітній орієнталізм, на відміну від доколоніального знання Данте та д’Ербело, являє собою систематично організовану дисципліну акумуляції. Аж ніяк не будучи виключно інтелектуальною або теоретичною характеристикою, вона примусила орієнталізм фатально тяжіти до систематичної акумуляції людей і територій. Реконструювати мертву або втрачену східну мову стало означати, в кінцевому підсумку, реконструювати мертвий або забутий Схід. У якомусь розумінні, реабілітацію орієнталізму забезпечили не тільки його інтелектуальні або мистецькі успіхи, а і його пізніша ефективність, його корисність, його авторитет. Безперечно, що всі ці аспекти вимагають якнайпильнішої уваги.

II

СИЛЬВЕСТР ДЕ САСІ ТА ЕРНЕСТ РЕНАН: РАЦІОНАЛЬНА АНТРОПОЛОГІЯ І ФІЛОЛОГІЧНА ЛАБОРАТОРІЯ

Дві великі теми, які визначали життя Сильвестра де Сасі — героїчні зусилля та жертовне прагнення до педагогічної та раціональної корисності. Народившись у 1757 р. в родині янсеністів, представники якої традиційно обирали собі професію нотаря, Антуан-Ісаак-Сильвестр дістав приватну освіту в бенедиктинському абатстві, вивчивши спочатку арабську, сирійську та халдейську мови, а потім і гебрейську. Арабська передусім стала для нього тією мовою, яка відкрила йому Схід, оскільки, як запевняв Жозеф Рено, саме в арабських текстах можна було тоді знайти найбагатший орієнтальний матеріал у його {165} найдавнішій і найповчальнішій формі 11. Хоч він і був леґітимістом, у 1769 р. його призначили першим учителем арабської мови в щойно відкритій школі des langues orientales vivantes*, директором якої він став у 1824 р. У 1806 р. йому надали звання професора у Французькому колежі (College de France), хоча з 1805 p. він був призначений орієнталістом у штат Міністерства закордонних справ Франції. Спочатку він перекладав там бюлетені Великої Армії (робота, яка не оплачувалася аж до 1811 р.) та Наполеонів «Маніфест» 1806 p., що ставив на меті підбити «мусульманський фанатизм» проти російського православ’я. Але потім, протягом багатьох років, Сасі готував перекладачів для Французького орієнтального перекладацького центру (драґоманату), а також майбутніх учених. Коли французи окупували Алжир у 1830 p., саме Сасі переклав відозву до алжирців; міністр закордонних справ, а подеколи й військовий міністр реґулярно консультувалися з ним із усіх питань дипломатії, які мали стосунок до Сходу. У віці сімдесяти п’яти років він заступив Дасьє на посаді секретаря Академії старожитніх написів (Academy des Inscriptions) і став також куратором східних рукописів Королівської бібліотеки. Впродовж усієї його довгої і славної кар’єри його ім’я справедливо асоціювалося з реструктуруванням та реформуванням освіти (передусім у галузі орієнтальних студій) в