Читати книгу - "Биті є. Макс"

– Тематичні весілля – мій профіль! – до Дори з Данком суне чорнявий нервово-збуджений худий чоловік років п’ятдесяти у чорній водолазці і сірому костюмі з відливом. Простягає Данкові руку. – Мельхіор! Занадов! Режисер… цього грандіозного дійства!

– Данко…

– Мельхіор! Занадов! – режисер цілує Дорину ручку, кокетливо зазирає в очі.

– Це Дора… Вона зі мною, – Данко випереджає питання худого, обіймає Дору. – Фотозйомкою хто керуватиме?

– Мельхіор Занадов! – чоловік уже йде вистриженим газоном у бік шатра, пояснює Данкові: той має встигнути сфотографувати їхнього Шахріяра, нареченого тобто, у шатрі, коли той страждатиме в обіймах одалісок, бо вони усі до одної хоч і звабливі, проте зрадливі й корисливі.

– А де ж наречена? – дивується Данко.

– А-а-а… Не поспішайте, мій друже! – Мельхіор указує на мале шатро. – Шахразада там! Труситься від страху, бо знає – скоро Шахріяр повбиває усіх своїх одалісок і пошле за нею… І якщо вона не утне чогось незвичайного, то і їй… голову відрубають.

– Натуралізм, – глузливо усміхається Данко.

– Автентика! – пихато кидає Мельхіор, зникає у натовпі.

Дора усміхається – таке все чудне та не по-нашому! – витягує шию: що ж там у шатрі? А там на подушках уже вмостився кирпатий наречений років двадцяти п’яти, тюрбан з’їхав з маківки, напівголих дівчат обіймає. Поряд дружки ручками прикладаються.

– Лесю! Може, тут і залишимося?

Поряд із нареченим виникає сувора жінка у звичайному костюмі.

– Олесику! Час до Шахразади…

– Мамо, я ще одалісок не порішив.

– Мечі! – кричить Мельхіор. – Шахріяр одалісок вбиватиме! Дівчата верещать. Данко опускає камеру, відводить Дору вбік.

– Доро! Йди до малого шатра. Я зараз різню зніму і дожену тебе.

…У малому шатрі у блискучих шароварах, коротенькій розшитій кофтинці і прозорій фаті сама-самісінька психувала наречена, така собі звичайна Галя з-під Полтави – вуста гордовиті, брови, мов намальовані, а в очах такі блискавки, ще мить – і рознесе халупу.

Побачила Дору, насупилася, дістала сигарету з шароварів, закурила.

– Ну, що там? – запитала. – Уже повбивав?

«Ні», – хитнула кучерями Дора.

– Нормально? Я тут биту годину, як дурепа, сама сиджу в цих… – смикає шаровари. – …лахміттях! А він… Свекруха придуркувата. «Весілля буде в казковому стилі!» А я білу сукню хотіла зі шлейфом, рукавички по лікті, фату довгу… Щоб по місту на лімузині мчати, у люк висунутися і махати всім… Нащо мені ті верблюди?! Я змерзла! Не літо… І чому я повинна все по її робити? Не повинна. Правильно?

«Правильно», – киває Дора. Хочеться підійти до дівчини, присісти поряд, погладити по руці, та до шатра влітає Мельхіор. Очі на лоба.

– Що?! А де сльози?! – шаленіє, заламує руки. – Шахразадо, ви мене вбиваєте! Не ламайте драматургію! Ви приречені на смерть, якщо не зумієте…

– Пішов ти…

– Но-но! Я Мельхіор Занадов! Зараз сюди прийдуть яничари і потягнуть вас силоміць до Шахріяра. Приготуйтеся голосити…

– Чхати я хотіла на твоїх яничарів. Хай Лесик сам по мене приходить, бо я і зараз гарбуза знайти не полінюся.

Шахразада легко підхоплюється, відштовхує Мельхіора, смикає легку тканину, що завішує шатро, – а це що за ганчірка?! Кидає на землю, виходить з шатра – фурія розгнівана, зараз усе навкруги випалить до ґрунту.

Дора обережно йде за нею, поряд виникає Данко.

– Що тут?

Дора усміхається, знизує плечима: бозна-що…

– Оле-е-есю! – раптом горланить Шахразада у бік великого шатра так дзвінко, що навіть прив’язаний до сосни верблюд відсахується, рве мотузку.

З великого шатра виходить веселий розхристаний наречений, поправляє тюрбан. За ним гості, сувора пані в костюмі.

– Дарино! Ти чого?! – легковажно гукає Шахріяр.

– Ану, сюди! – кричить розгнівана Даринка.

Мельхіор хапається за серце, притуляється до шатра.

– У мене… шоу-шок!

Ошелешений Шахріяр на автоматі суне до коханої навпростець, сувора пані копилить губки із прикрістю, знервований верблюд тиняється, не знає, куди себе подіти, розлякує гостей.

І Дора не витримує.

– Ги-ги, – на видиху.

Данко завмирає. Обережно косує на Дору.

– Знаю… – шепоче вражено.

Назавтра у студії всадовив Дору на плед, сам навпроти.

– Звук… Просто відкрий рота і вимов будь-який звук.

Дора зіщулилася, очі з орбіт. «Не боюся!» – хльоснула себе подумки. Відкрила рота…

– А-а-а… – обережно. Замовкла. На Данка насторожено.

Він насупився.

– Ще раз! Так само!

– А-а-а…

– А! – завовтузився, дотягнувся до папірця і ручки. Написав «А». – Ти сказала «А»! Давай, Доро! Ще раз те саме. І запам’ятовуй. Отак, як ти вимовляєш зараз, то «А». Ну!

– А…

– Так! Тепер інший звук.

Дора витягнула губки трубочкою.

– У-у-у…

– У! Ти сказала «У»! – збудився, очі сяють. Він геній! – А тепер два звуки разом – АУ… Ти зможеш!

– А-у…

– Так! Усе вийде! Ти розмовлятимеш! Ми вивчимо всі звуки. Ти зможеш запам’ятати, Доро. Ми… не поспішатимемо. Вивчимо один звук, підемо далі, – замовк, кивнув. – Спробуй… Ще якийсь звук.

– М-м-м! – Дора піддалася Данковому збудженню.

– М! Ти сказала «М»! Запам’ятовуй! Отак, як ти робила щойно, то «М»!

Дора усміхнулася винувато, заплющила очі…

– Я… не-е-е… боу-у-уса… – старанно вимовила вголос.

Володимир Гнатович Сердюк уперше потиснув руку Ярославу Михайловичу Новаковському років п’ять тому в лазні, де в умовах особливої секретності формувалася чергова свіжа політична сила. Послухали, грошовиті, під трав’яний чайок гарячі промови про непересічні ідеї загальнонаціонального масштабу, реалізацію яких вони просто зобов’язані профінансувати. Потилиці почухали і грошей не дали. Але відтоді, хоч спільних справ і не вели, цілком відверто могли сказати один одному при зустрічі:

– Добре, що у гімно не вляпалися.

– Зате попарилися файно.

Замість того перетиналися час від часу у Раді, Сердюк одного разу на день Радянської армії навіть відправляв до Новаковського Марту з революційними гвоздиками, пляшкою дорогого коньяку і вітаннями. Тобто – контакт існував. І тепер, під контролем незрозумілого, дивакуватого, агресивного погляду дружини, який тільки зупиняв думки, Володимир Гнатович усе мізкував: як встановити із Новаковським більш тісні, неформальні стосунки?

Згадав про лазню… Тільки політика, зрозумів.

– Доведеться башляти, – пробурмотів роздратовано.

Та з іншого боку, життя саме підштовхувало до пошуків безпечного політичного прихистку. Наприкінці року – вибори. Ворушися, дядьку! І Володимир Гнатович усвідомив: йому Новаковський потрібен більше, ніж дружині з її божевільними планами. Тож довго не думав: запросив того у лазню. Із натяком на спільну позицію у політичному житті країни.

Розмова дивним чином зосередилася на катерах, човнах і яхтах. І хоч Сердюкові пекло, де свій якір кинути, старанно цікавився захопленням Новаковського, а як перекинули по чарці, зізнався відверто – намірився прибитися до політичного берега, який обжив