Читати книгу - "Інші пів’яблука"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Добре, що Луїза говорила безперестанку, бо Галя стояла з телефоном у вітальні, не зводячи погляду з килима на підлозі, з викрученої у вигадливу краплю пелюстки на орнаменті, – й очі заливало слізьми. З цього місця, зачувши, як вона повертається додому, раз у раз підхоплювався смішний та заспаний Рудий. Вітав її піднесеним виттям, потягався, відставляючи по черзі задні лапи, широко позіхав, висолопивши довгого язика. Чудовий пес! Він розумів її без слів і чув, що хазяйка вже близько, хоч та ще тільки зайшла в під’їзд.
Ні сіло ні впало їй пригадалось, як його пазуриста лапа завмирає в її долоні, як вона кладе йому руку на голову. Долоня все пам’ятала, все до дрібниць. Вказівні пальці не забули, як кумедно прокручувалися навколо них м’які, ніжні вуха, коли вона бавилася зі своїм собакою, а він дивився на неї відданими очима. Мружився від задоволення, коли вона почухувала його шию, штурхав лапою, якщо вона відволікалася: «Не припиняй!» Ці всі дотики вона згадала вчора дорогою на роботу. «А яке нині число? – зупинилася посеред вулиці. – День народження Рудого. Наче лапкою торкнувся: не забувай».
Вона ніколи б не подумала, що так побиватиметься за своїм Рудим. Сказати кому – не зрозуміють, бо це своє, глибинне, не для чужого розуму, не до обговорень. А ледве побачить якогось собаку, як той жваво навколо господаря стрибає, то горло миттю, мов кліщами, так стисне, що й ковтнути годі. Хоч минуло вже понад рік, відколи Рудого не стало.
– …за двадцять хвилин, згода?
– Ще раз, бо не почула.
– Під твоїми вікнами стоятиме таксі за двадцять хвилин. Їдь до мене. Ну-бо, збирайся.
Коли твоя робота полягає у щохвилинних рішеннях і формулюванні завдань, іноді так приємно забути про відповідальність, бодай на якийсь час, і пристати на чиюсь слушну пропозицію. Нехай той, кому ти довіряєш, вирішує замість тебе.
Зібралася за десять хвилин. Спускаючися, зателефонувала мамі:
– Я дуже тобі сьогодні потрібна? Та з тою капустою, ти ж хотіла шаткувати, солити на зиму… – І зраділа, почувши, що це не спішно: – Тоді завтра ввечері. Без мене не починайте.
Таксист назвався Луїзиним сусідом. Грошей не взяв. Замовник, мовляв, розрахується після зміни.
– І буде так, – усміхнувся, – як Луїза сказала, не сперечайтеся, я її знаю. Її квартира – над моїм помешканням. Он та мансарда.
Наче Галя не знала.
Однокімнатну крихітну квартирку в піддашші старого будинку Луїза купила багато років тому, коли розміняла батьківську квартиру. Її мати померла, а батько так і не озвався, давно й незворотньо загубившись після розлучення десь на просторах Далекого Сходу. В тій квартирі була прописана ще і його сестра, скандальна тітка Катерина, про яку Луїза намагалася не згадувати.
Востаннє вони бачилися в нотаріуса, коли оформлювали продаж іще спільного на той час житла.
З вулиці вікно Луїзиного помешкання видавалося великим ілюмінатором, складеним з двох половинок. Глянеш: чисто тобі віньєтка, облямована обабіч фігурною ліпниною з двох закручених стрічок, що закінчуються кокетливими бантиками. З вікна до них можна дотягтися рукою, Галя пробувала.
Луїза відчинила двері в м’яких хатніх штанах і бобці. Щасливий вираз на ранковій ненафарбованій мармизі, волосся в рудих косах, лежить кошичком на потилиці. І велика канапка в руці. Луїза, яка додержує суворої харчової дисципліни, не дозволяє собі розслабитися, яка каже, що білих продуктів вона не вживає, і запевняє, що їй не можна набирати ані кілограма, – саме ця безкомпромісна Луїза тягне тепер до рота вбивчу дозу шкідливих кілокалорій. Та ще й задоволено мружить очі. На кусні хліба, що ледве вміщується в її вузькій долоні, грубим шаром викладено щойно засмажену картоплю, золотисту й пахучу, а поверх неї – тоненькі скибочки квашених огірків, притрушених дрібною зеленою цибулею.
Галя проковтнула слину, відчувши голод. І не просто голод, а жагучу потребу з’їсти таку саму картопляну канапку. Призабуте дитяче бажання – коли хтось виходив у двір з канапкою і ти біг по таку саму додому – по кусень хліба, найчастіше зі сметаною. З такою густою сметаною, що не стікала, а лежала на скибці холодною смачною кучугурою.
– Так має бути? – Луїза витягла з волосся подруги кулькову ручку.
– Колись я таки вскочу в якусь халепу з цією звичкою…
Мала ж удома цілу купу шпильок та іншого приладдя до зачіски, але ніщо не могло зрівнятися з манерою замислено підхопити пасмо волосся, накрутити на ручку чи олівець і застромити у вузол над вухом. А тоді, коли треба, витягати з зачіски робочий інструмент і записувати на клаптикові паперу якусь думку чи слово. Вони обидві, і Галя, і Луїза, пам’ятали дядька Романа – столяра з їхнього старого двору, із закладеним за вухо олівцем. Дядько Роман і далі там жив, на п’ятому поверсі. Галя зустрічала його, коли приходила до батьків, а він спускався, сивий та згорблений, на обов’язкову щоденну прогулянку. Він уже не майстрував, як колись, лавки та пісочниці, не схилявся над дошками й інструментом, раз у раз вихоплюючи олівця з-поза вуха, щоб розмітити чи поставити яку позначку. Він тепер підсліпувато вдивлявся, зачувши від Галі: «Доброго дня, пане Романе!» А від його гойдалок у дворі не лишилося й сліду.
На столі в Луїзиній кімнаті вже чекав ноутбук із фільмом на екрані, кадр завмер у стоп-режимі. Перед столом, як у залі для глядачів, стояли два м’які крісла і два маленькі стільчики з покладеними на них подушками – щоб зручно було витягти ноги.
Луїза налила кефір у широкі склянки. Посунула до Галі хліб і пательню на дерев’яній підставці:
– Пригощайся!
І Галя швиденько спорудила собі таку саму канапку, як у подруги. Навіть трошки вищу.
– Ти ж досі ще не бачила цього серіалу… – Луїза влаштувалася в другому кріслі, закинувши ноги на низенький стільчик. – Чи, може, кави, щоб прокинутися? Чи врешті покажеш свою дихальну гімнастику? Обіцяю не сміятися.
– Пізніше. Каву пізніше, а гімнастики я вже не роблю, набридло. Я пішки ходжу, це мені й гімнастика, й плавання, й задоволення.
Вгодований білий пес
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інші пів’яблука», після закриття браузера.