Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

так насправді звати скалічілу дівчину — не може ходити. Поговоривши, ми негайно знайшли би спосіб їй допомогти. Але мені як працівникові соціальної служби досі, наприклад, незрозуміло, чому ми повинні були взагалі говорити з громадянкою Л. Хто вона така потерпілій? Кум? Брат? Сват? Звідки ми можемо знати, який був її особистий інтерес? Можливо, Л. хотіла за допомогою пільг подруги-інваліда розпочати злочинну діяльність. Зараз, правду кажучи, я майже зовсім у цьому не сумніваюся.

Протягом декількох тижнів на пікет громадянки Л. ніхто не звертав уваги. Це, звичайно, неприпустимо. Ми повинні реагувати на такі речі блискавично. Пікетування дискредитує міську владу і підриває до неї довіру. Я не вжила негайних заходів лише з однієї причини: я не знала про цей пікет. Коли по горло завалений роботою, з восьмої ранку до шостої вечора, тяжко, знаєте, за всім встежити.

Вирішальну роль у цій історії відіграли журналісти. Такого кричущого непрофесіоналізму місто ще не бачило. Замість того, щоб прийти до мене, розпитати, в чому справа, вислухати обидві сторони конфлікту і дати глядачам самостійно зробити висновок (такими є загальноприйняті правила журналістської роботи у цивілізованому світі!), ці люди обійшлися брехливими свідченнями неврівноваженої жінки і в результаті налаштували проти нас тисячі людей.

Ви знаєте, з чого все почалося. Із тієї злощасної статті в газеті та фотографії на першій сторінці. Дві молоді жінки, присипані мокрим снігом на безлюдній площі перед виконкомом, замерзлими руками тримають плакат, на якому вже нічого не можна прочитати, і великими буквами згори дано напис: «Байдужість доби — краще вмерти, ніж вижити». Я не сумніваюся, що саме з цієї фотографії все почалося. От вам яскравий приклад маніпулювання громадською свідомістю. Люди вже наступного дня після виходу газети почали збиратися на площі. Тоді, власне, я й побачила пікет уперше. Люди просто стояли перед центральним входом виконкому, не тримали ніяких плакатів, нічого не викрикували, просто стояли і мовчали. Моторошне видовище, скажу вам чесно.

Я тому й розгубилася, не знала, в чому справа. Зрозумійте, мені потрібно було спершу з’ясувати суть громадського невдоволення, щоб знати, як поводитися. За тринадцять років роботи я вже на сто відсотків переконалася, що догодити громадськості неможливо. Їм завжди мало. Тому я витримала паузу. Думала, наступного дня стихійний мітинг розсмокчеться. Але, визнаю, помилилася. Наступного дня на площі зібралося ще більше людей. Додалися інваліди на милицях, візках, навіть на каталках, на дитячих колясках деякі. А журналістам тільки подавай черговий скандал. Вони злетілися сюди, як мухи на мертвечину. Із камерами, найновішою апаратурою. Досі, як згадаю, мурашки по тілу.

Усі ці матеріали на телебаченні! «Сан-Франциско повстало проти несправедливості!», «Інваліди Сан-Франциско оголошують голодування», «Війна за інвалідний візок триває». Жах. Від часів Помаранчевої революції я не бачила на площі більшого натовпу.

Тоді я отримала прямий дзвінок із Києва, з міністерства. У не зовсім ввічливій формі мені наказали ліквідувати мітинг якомога швидше. Разом із двома своїми заступниками я вийшла до мітингувальників. Я сказала: «Шановні, що ви хочете? Які ваші претензії?» А юрба у відповідь почала вигукувати на мою адресу образи і неприпустимі звинувачення в корупції. Ось вам справжнє обличчя протесту: люди самі не знають, чого вони хочуть, просто пару випускають. Знаєте, як то воно, коли власне життя не вдалося, то хто винен? Правильно, влада. Щось не так, хто винен? Влада. Завжди винна влада.

Нормально поспілкуватися з мітингувальниками мені не вдалося. Тому я ввечері, у позаробочий час, пішла до дівчини-інваліда додому, за місцем її прописки. Самої дівчини я там не знайшла, спілкувалася з її батьками. Люди це чесні й працьовиті. Родина багатодітна, живуть скромно. Словом, крутяться, як можуть, щоб виховати дітей і дати їм дорогу в життя. Так, як ми всі.

Я говорила переважно з матір’ю дівчини-інваліда, пані Марією, трудящою і врівноваженою жінкою. Я пояснила їй, що все, що відбулося з її донькою, — це наслідок великого непорозуміння з обох сторін, що держава опікується своїми громадянами і що ми зробимо все можливе, щоб виправити ситуацію. Я сказала пані Марії, що за законом держава не повинна і не може вести переговори з громадянкою Л., яка ніким потерпілій не є. Законними опікунами Іванки є її батьки, її родина, ті, кому вона справді небайдужа. Пані Марія зі мною цілком погодилася. Вона зізналася, що ніколи не любила Л. і теж підозрювала за нею психічні відхилення. Вона, як і я, засумнівалася в тому, що донька прийшла на площу Грушевського добровільно. Іванка просто стала жертвою авантюристки. Ну, подумайте, хіба це нормально — називати людину Псом?!

Упродовж важкої багатогодинної розмови ми з матір’ю потерпілої дійшли компромісу. Іванці пожиттєво було присвоєно першу групу інвалідності й, відповідно, всі пільги, встановлені законом України для цієї групи інвалідності. Інвалідний візок вона могла забрати з відділку соціального забезпечення вже завтра. Протягом місяця департамент соціальної політики зобов’язався провести у квартиру, де мешкає інвалід, телефонний зв’язок, а протягом наступних трьох років родина інваліда отримає автомобіль, що також входить до пакета пільг громадян, які не здатні самостійно пересуватися.

Коли я йшла з квартири пані Марії, вона потисла мені руку і сердечно подякувала.

Я вирішила конфлікт і вважаю, що вчинила правильно. Я навіть пишаюся собою. Справедливість, як то кажуть, восторжествувала.

Батьки потерпілої забрали доньку з площі перед виконкомом, і пікет розсмоктався сам по собі. Громадянка Л., до речі, чинила батькам шалений опір, перешкоджала їм забрати нещасну каліку додому, кричала несусвітні дурниці, звинувачувала їх у всіх смертних гріхах, і мені довелося вдатися до допомоги міліціонерів. Повторюю, вона ніким інвалідові не була. Я вважаю, що Л. можна було — і варто було! — притягнути до кримінальної відповідальності за статтею «викрадення особи». Можливо, тоді вдалося б уникнути біди.

Я звертаюся до Вас, Тарасе Миколайовичу, як до колеги і як до професіонала: що я зробила не так?

12

Як вона зустріла останнього пастуха

Ця історія добігає свого кінця ось так.

Батьки Пса забрали доньку додому в блаженному очікуванні безкоштовного державного автомобіля.

Лєна склала зброю і повернулася до нормальної моделі існування, тієї, яка передбачає народження, зрілість, продовження роду і смерть.

Йог Павло у паузах між заняттями йогою і медитаціями планував їхнє спільне майбутнє із невластивим східному вченню завзяттям.

Лєнині батьки знову одружилися.

Лєнина сусідка по гуртожитській кімнаті, метальниця дисків Василина, знову просиділа в туалеті чергові Олімпійські ігри. Після закінчення змагань, коли шлунок унормувався, вона сказала: «Мені по барабану. Значить, не судьба».

Колишній професор літератури Теофіл Кролик