Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

аналогією до Христа), проза П. Куліша — аналітично-релігійний світогляд («архетип» українського аристократичного християнина за аналогією до апостола Павла), то творчість І. Франка — вивершила науковий і цілісний реалістично-романтичний світогляд («архетип» українського вченого-монотеїста за аналогією до Мойсея). У цих пошуках батьківського коду мужності український характер пройшов повний цикл.

Так було відновлено органічний український політичний ідеал в контексті загальнолюдських цінностей, який орієнтується на сім’ю та родину. Це психоісторичне відновлення національного ідеалу завдячувало фольклору, який зберігав материнсько-батьківський код. Адже культ рідні, який поширюється на найдальші родинні кола, був основою обрядів української святої Вечері, на якій здавна ідеалізували сім’ю, родину, зверталися до Бога з молитвою на їх захист. «Рідня в гармонії й любови, — писав К. Сосенко, — це святість, це боже улюблене місце; тому на збірну святу Вечеру прибувають небесні гості — сам Господь посеред небесного блеску, місяць і сонце й усе небо»[475]. Саме на цій сімейно-родинній основі української традиції був змодельований народний ідеал святого Збору як політичного ідеалу, що формував загальнонаціональну свідомість політичної незалежності. Закономірно, що монотеїстична ідея у староукраїнській дохристиянській релігійності також закодована в українському фольклорі. «Можна би сказати, — стверджував дослідник української старорелігійної ідеології К. Сосенко, — що в українських дуалістичних переказах про почин світа є властиво глум з дуалістичної ідеольоґії. Її приймає нарід немов силоміць накинену, а критикує її та висміває; коли насупротив — ідеольоґію монотеїстичну зберігає в святочних різдвяних піснях, колядках; дорожить нею як святощею; творить з неї святочний культ, — недоторкану святість і заповіт»[476].

Дискурс національної родинності був також характерний для європейського аристократичного тлумачення літератури, що складався в класичному періоді. Так, Е. Золя ставився до своїх предтеч — Стендаля та Бальзака — в дусі подібної духовної родинності: Бальзака називав засновником новітньої літератури, «батьком нашого натуралістичного роману», а Стендаля — «одним із наших учителів». Подібно письменники формували символічну родину в українській класичній літературі, відстоюючи органічні установки національної аристократії. Це дає підстави назвати їх архетипними письменниками.

Конструктивне розв’язання едіпового комплексу в кінці XIX ст. відкривало Україні духовну перспективу «дорослого», тобто державницького, життя. Адже розвиток чоловічого національного Его у класичній українській психоісторії досяг бажаної в онтогенезі мужності. Це означало також, що перед наступною стадією розвитку у психоісторії буде стояти питання про його синтез з національним жіночим Его.

Цілком логічно, що на новому етапі актуальним стане «архетип» Лесі Українки або український жіночий психотип, що не відбувся в класичній літературі, оскільки позиція Марка Вовчка виявилася імітаційною та чужорідною. Тобто новий етап мав породити пророче жіноче мовлення. Ідея мужнього аристократизму духу, реставрована в класичній українській літературі, згодом стане головною модерною проблемою на українському порубіжжі, вона по-різному звучатиме з уст О. Кобилянської та Лесі Українки, проблематизуючи національну аристократичну жіночість як мужню жіночість.

NB

УКРАЇНСЬКА класика свідчить про потужні інтеграційні процеси, які відбуваються всередині українського характеру на основі усвідомлення колоніалізму та відновлення релігійної традиції, що зберігається в коді українського фольклору. Зміцнення психічної інстанції Над-Я у романтичній українській «синівській» психології вело до утвердження провідного національного «батьківського» психотипу — філософського мазохіста, що споріднює психологію П. Куліша, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, І. Франка з психологією І. Котляревського, Т. Шевченка, О. Марковича, М. Гоголя, оскільки це характерна українська аристократична психологія спрямована на монотеїзм.

ПСИХОПОЕТИКА українського класичного циклу синтезує романтизм з реалізмом. Психосемантика цього синтезу дає змогу просвітити українську едіпову ситуацію напередодні колоніалізму, в колоніальній епосі та накреслити шлях відродження національної мужності.

ПРИЧИНОЮ колоніального збочення в українській історії за романом «Чорна рада» П. Куліша, є втрата аристократичного коду мужності, що призводить до маргіналізації України.

У РОМАНІ «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний відтворює колоніальний онтогенез сина як процес формування пропащої народної мужності, яка закладається несвідомою матір’ю. Адже материнське несвідоме автоматично відтворює імперський механізм садомазохістського пригнічення. Пригнічуючи формуючу мужність сина, несвідома мати провокує в його психології руйнівний інстинкт смерті.

ОПОНУЮЧИ кулішівському образу українського народу як несвідомої «черні», І. Франко створив аристократичну концепцію українського народу як єдиної «многодушної» родини, пробудженої до буття учителем монотеїзму — пророком Мойсеєм. Так утверджувалася монотеїстична традиція, що була притаманна на порубіжжі двом народам — українському і єврейському, які прямували до власної держави, провокуючи в Європі імперські механізми розщеплення. Ці механізми були розраховані на національну несвідомість як одержиму деструктивним інстинктом маргінальність.

2.5. Батьковбивство в коді російської імперської літератури: деконструкція національного монотеїзму

На відміну від літературного пророцтва, що виразило українське розв’язання едіпового комплексу в «Чорній раді» (1857) П. Куліша і вивершилося у поемі «Мойсей» (1905) І. Франка, роман «Брати Карамазови» (1880) Ф. Достоєвського як «силова точка» в психоісторії імперської літератури став унікальним пророцтвом, яке символічно відобразило російсько-імперське розв’язання едіпового комплексу. Типологічне психоаналітичне зіставлення тогочасної української та імперсько-російської едіповості дуже важливе для усвідомлення іманентності української літератури, методології розрізнення психології імперського і національного суб’єктів. Адже код російської імперської літератури спокушає психологію несвідомого маргінала, який прагне деконструювати аристократичний проект української літератури на сучасному порубіжжі.

Перший психологічний портрет Російської імперії та російської людини дав М. Гоголь у романі «Мертві душі» (1841). Його вивершив Ф. Достоєвський у романному пророцтві «Брати Карамазови» (1880), проявивши садомазохістський характер типовим для імперської психології, несвідомою основою якої є перверсивна сексуальність і патологічний інстинкт жорстокості. На тій самій несвідомій основі, що розвивалася Римська імперія, розвивається Російська імперія, що дає підстави для їх психотипологічного зіставлення на шляху виявлення імперського суб’єкта.

Французький дослідник П. Кіньяр у праці «Секс і страх», аналізуючи ерогенну сутність Римської імперії, вказує на характерний для неї садомазохізм, що є показовим у психології творчості визначного римського живописця Паррасія Порнографа: для того, щоб натуралістично зобразити страждання Прометея, він купував для себе раба, досить немолодого чоловіка, того прибивали до хреста, розпалювали під хрестом вогонь і били батогом. Художник отримував натхнення для творчості, споглядаючи істинне страждання. Коли в агонії старий раб, волаючи, звертався до живописця: «Паррасій, я умираю», той відповів: «Так, так, таким і залишайся»[477].

П. Паскаль вказав на характерне джерело римсько-імперської жорстокості, що формується в імперському суспільстві через табу на любов. Фетишем Римської імперії була вовчиця, а сама імперія символізувалася вовчою зграєю на чолі з імператором-вовком, тобто в основу імперії закладалося політеїстичне варварство, ерогенний авторитарний матріархат, що видавав себе за патріархат, імітуючи органічний для національної спільноти одухотворений монотеїзм. Імперський імітований монотеїзм регресує до образу сексуального праотця, переваги чуттєвості над духовністю, зрештою — до амбівалентної ідеї батьковбивства і батьколюбства: «поганого», тобто слабосилого, батька дозволялося вбивати, оскільки на вершині піраміди мав стати маскулінний сексуальний праотець. «Чим більше зміцнювалася і поширювалася імперська сексуальна агресивність, — зазначав Кіньяр, —