Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

/ І Єгову створила?». Йому здається також, що голос Єгови був голосом його волі до влади: «Се бажання святе! Та чи гріх / Не підповз там змією? / Чи не був же ти їх ватажком, / Паном душ їх і тіла / І чи власть ті бажання святі / В твоїм серці не з’їла?». Так Мойсей Франка починає аналізувати свій несвідомий порив: чи не означає він стати старшим фараоном, контролювати чужі душі, замість божого плану — накидати власний план «тіснозорий»? У психізми Мойсея заповзає відчай, ставить перед ним болісне запитання, чи не є він іграшкою несвідомого власного засліплення, потужної пристрасті, розбурханої крові? Він благає Єгову озватися, підтвердити правильність шляху. Так само і Франко має підтвердити правильність шляху, адже йдеться про випробування українського державницького бажання.

Як відомо, з погляду структурного психоаналізу, бажання є основою людського існування[466]. У романі Г. Гессе «Деміан» (1919) є характерний епізод з цього приводу: мудра жінка навчає юного чоловіка тотальності бажання: «Не треба триматися за бажання, у які ви не вірите. Ви повинні навчитися відмовлятися від цих бажань або бажати повністю і по-справжньому. А ви бажаєте і тут же в цьому розкаюєтеся, і тому боїтеся. Все це треба подолати»[467]. Цілісне бажання, сформоване Шевченком і спрямоване на власну державу, у Франкові мало виявити своє тотальне продовження.

Національне несвідоме у поемі «Мойсей» символізує сліпий гігант Оріон, який вирушив до сонця, щоб здобути зір, а на його плечах сидить «сміхованець-хлопчина», який, жартуючи, щоразу показує йому іншу дорогу. Хлопчик — чужа забава, чужий розум, чужі очі, яким довіряє Оріон, замість того, щоб виростити зі своєї сліпоти (несвідомості) власні очі. Як писав Куліш: «Народе мій! зорім очима поле…»[468].

І. Франко розуміє, що «Мойсея» повинні побачити нові українські провідники, реставрувавши пам’ять, просвітити народ у своєму множинному (многоокому) баченні. Набуваючи свідомості, цей народ, за логікою пророчої візії І. Франка, стане людом героїв (на відміну від несвідомої «черні» в історичному минулому, показаному П. Кулішем). Проти кулішівської «черні» моделюється опозиційна аристократична концепція українського народу як єдиної «многодушної істоти»: в динаміці національного поступу діятиме кожна жива душа. Так едіповий конфлікт «пророк — народ» набуває оптимістичного майбутнього. Адже після осміяння Мойсея і його самотньої смерті народ прокидається як зі страшного сну, нагадуючи вбивць, «що вбили у сні найдорожчу людину». На табір насувається депресія, але в цей час пробуджується молодий пророк Єгошуа, він приходить з парубоцтвом безстрашним (героями-братами) і розгонить «безіменний страх». Єгошуа постає як «реалістичний» син, який чує «романтичний» голос батька Мойсея, — так відбувається синтез батьківського досвіду і пориву синівської молодої волі. Українська мужність, згідно з філософським мазохізмом, постає як «сила й м’ягкість», «дотеп і потуга», «батько і син», тобто — цілісність, завдяки якій дух підноситься вгору, з’являється самоусвідомлення високої місії, адже синівський розум починає радитися з праотцем як з «богом і паном»[469].

Пролог поеми Франка позбавлений депресивної роздвоєності, слово ясно і чітко виражає віру в духовну мужність і національне відродження. Він стає пророцтвом могутнього українського відродження, для якого попередні депресивні періоди будуть лише страшною прелюдією: «О ні! Не самі сльози і зітхання / Тобі судились! Вірю в силу духа / І в день воскреслий твойого повстання»[470]. Тут вчувається потужна лібідозна сила, спрямована на цілісний об’єкт, яким є ще несвідомий себе народ і до якого з палким мовленням-закликом звертається аристократичний Франко-Мойсей:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?[471]

Несвідомий народ, не знаючи могутності власних сил, постає в личині прихованої злості або облудливої покірності. Тому для Франка, як і для Шевченка, важливо було зобразити єдину в своєму державницькому виборі благородну національну сім’ю, попри те, що у своєму сьогоденні він бачив утрачений аристократичний принцип соборності, що колись організовував Україну. Оскоплення цього принципу в минулому і повернення його через батька-поета в народну Україну — так може бути представлений сюжет українського романтизму з його визвольними фантазіями, що рухався в бік реалізму. Психопоетичним символом цього є символічне єднання реалістичного сина з романтичним батьком як психоісторична єдність І. Франка з Т. Шевченком, а загалом соборна єдність зі своїм народом аристократичного панства, «розмноження» якого пророкував І. Котляревський в «Енеїді». Все це разом означало мужнє повернення витісненої монотеїстичної ідеї в українську материнську матрицю.

Важливим пророчим смислом поеми «Мойсей» Франка стала українсько-єврейська солідарність на основі спільного пошуку цінності монотеїзму, розуміння якої не можна зігнорувати в психоісторії української літератури, адже саме ця солідарність створила серйозну загрозу для Російської імперії на порубіжжі XIX—ХХ ст. Романтичне Шевченкове «Ні жида, ні ляха, а в степах Украйни блисне булава», яке передбачало емоційне злиття колонізатора, «реалістичний» І. Франко розрізнить у своїй аналітичній творчості. Зовсім невипадково його аналітичне пророцтво для українського народу постало на основі єврейського міфу. Як відомо, у той період І. Франко активно спілкувався з єврейськими сіоністами, українські вчені вели мову про психологічну спорідненість українців з семітською расою[472]. Єврейські діячі також переймалися українським питанням. Цьому сприяла і спільність поселення, адже відповідно до імперської політики Росії законом 1804 р. було визначено межу поселення для осіб єврейської національності, внаслідок чого у 1911 р. в Україні жило понад сорок відсотків російських євреїв. Тодішній активний діяч сіонізму В. Жаботинський обґрунтував модерну концепцію зміни єврейської політики, вважаючи хибною стратегією служити імперській нації всупереч нації пригнобленій. На основі аналізу творчості Т. Шевченка він переконував у необхідності розрізнення антисемітизму як політики імперської нації й асемітизму як несвідомого національного гніву гнобленої нації[473]. У цей період уперше усвідомлювалася «спільність інтересів і цілей українського національно-визвольного руху та сіоністського руху в Російській імперії»[474]. Франко подивований оптимізмом євреїв, які, не маючи землі, сподівалися на власну державу. Саме оптимізм єврейських діячів надихнув його на українське пророцтво. Єврейських сіоністів у свою чергу надихала українська класична література, яка розпочала активно повертати монотеїстичну ідею, витіснену в несвідоме епохою колоніалізму.

Завдяки втіленню Котляревським і Шевченком двох форм українського романтизму (низької і високої), які символізували архетипні основи українського пошуку монотеїзму та державництва, у творчості Франка у всій довершеності постає ідея соборної Держави. Якщо у психоісторії української літератури «Енеїда» Котляревського активізувала античне світобачення («архетип» українського троянця), поезія Т. Шевченка — міфологічно-релігійний світогляд («архетип» українського демократичного християнина за