Читати книгу - "Дві хвилини правди"

- заплатити гроші за картину, котра лишилася в майстерні і яку неодмінно хоче мати в своїй колекції. Говорити діловим тоном було важко, адже з кожним словом він все чіткіше усвідомлював, наскілки банальною виглядає ситуація: багатий колікціонер приїхав придбати витвір мистецтва у бідного маляра, котрий змушений жити у глухомані. І зараз, без сумніву, призначить шалену ціну.

- Ви можете забрати її просто так, - сказав художник, - Я напишу розписку. Ця картина для мене не актуальна. Це - минуле…

- Ні, - сказав він, - Тоді я залишу стільки, скільки вважаю за потрібне. Повірте, я знаюся на мистецтві…

І, ховаючи очі від її очей, котрі дивилися на нього з тривогою, він дістав портмоне.

- Це багато, - сказав художник.

- Це мало… - заперечив він, - Решту я перешлю поштою.

Вона запропонувала повечеряти. Але він відмовився: йому треба дістатися міста, в якому ще має купу важливих справ.

Потиснувши руку художнику, забравши розписку для Миколи і, не здіймаючи очей, вклонившися жінці, він хутко вийшов на двір.

І побрів, потопаючи лакованими чоботами на тонкій підошві, в снігу. Дійшов до трьох палиць - певно, колишнього тину - засунув руку в нагрудну кишеню, витяг звідти «чьотки». Замислившись на якусь мить, він повісив низку перлів на палицю і майже побіг до авто, котре вже нагадувало величезний білий замет. Можливо, він плакав…

- Що це за картина? - запитала Єва.

- Я писав її, як оповідання… - сказав Іван.

- Про що?

І він розповів їй про те, як вони…

… народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися - а просто пішли своїми шляхами, в різні боки, як і годиться тим, хто народився на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції і поїхала зі свого міста - ще далі від тої точки, в якій знаходився він.

Він працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; сидів в кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджаку; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; вставляв ключ в замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столу; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах - праведних і неправедних, вони вибилися з сил - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, заблимала червона лампочка: третя точка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона - відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

- І що? - запитала Єва.

- І… далі пішли разом… - посміхнувся він і додав: - Дивний цей американець…

- Дивний… - сказала вона.

* * *

… Різкий дзвінок телефону перекрив гул води і шипіння телевізорів. Я поглянув на апарат - на ньому висвітився номер знайомого журналіста. Дзвінок лунав наполегливо, безкінечно, боляче врізаючись в мозок.

За вікном сідало сонце, наповнюючи двір тривожним червоним мерехтінням. Я помітив, що все підвіконня засипано попелом, а в попільниці у вигляді лев’ячої пащеки повно тліючих недопалків.

Я ткнувся головою в скло - воно було приторно теплим. Скосивши очі долу, побачив, як біля мого авто бавляться діти - дві дівчинки і хлопчик років семи-восьми. Спочатку вони крадькома обходили машину, потім почали бігати довкруж, наздоганяючи одне одного.

Згадав про жовту потвору, на якій ми їхали гірськими звивами, вже вдвох, лишивши Єву з Іваном у забутій богом Сливовиці…

Певно, саме тоді я вже почав вагатися щодо ідеї-фікс зробити переворот у мистецтві. Вів авто невідомо куди, вище і вище по крутих схилах, часом - над прірвами, на дні яких золотились прозорі озера.

Мне обуяла дика думка - а що якби раптово повернути кермо? Природа довкола здавалася тим, що я називав вічністю: величні, непорушні гори, стрункі стовбури дерев із широкими кронами, за які чеплялись такі ж величні то білі, то сині, то чорні із золотою чи рожевою смужкою, хмари. Ось яким чином можна увійти у вічність - злитися із нею, стати єдимим цілим, сховатися за її горами, деревами, небом.

Я відчинив віконце, і повітря, замішане на хвої і воді, поглинуло, вдарило в голову, порушило всі думки і наміри.

Бувають такі хвилини, коли ти відчуваєш незбагненну урочистить моменту, ніби саме в цей час відбувається найважливіше в твоєму житті. Хоча й нічого особливого не відбувається - просто вітер з гір дме в голову. Що взагалі коїться?

Ми, чотири недоумки, були «натурою, що відходить», археоптеріксами, як Аугустина, птеродактелями, монстрами, плазунами. Ми ще пам’ятали такі речі, які поволі зникали з ужитку - справжня музика, справжні книжки, справжнє кіно…

Біда полягала у тому, що в голові лишалися звивини, які з нас не могла вилучити нинішня дійсність, адже ми починали жити на межі застою і руху, романтики і прагматизму, зла і добра, які нині перемішалися в одну сіру масу. Я боюся казати «ми», не маю на це ніякого права. Можу лише іронізувати над собою. Але в очах молодших за себе я ніколи не бачив тої відчайдушності, дикої жаги пригод і змін, спраги довести, що ти - існуєш або навпаки - ігнорувати жалюгідне існування обивателів, і що ти маєш право на власний, ніким не продиктований вибір.

Я отямився і поглянув у дзеркальце, на заднє сидіння.

І мене охопив сором: я думаю казна про що, відчуваю себе ледь не героєм, агентом 007, що виконує важливе завдання, а вона просто їде зі мною, світ за очі і цей світ не тримає її ні на якому повідку.

Золота кулькова блискавка…

Я стискав кермо і думав про те, що втратив свого майже єдиного товарища -