Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відбились наші операції і на настроях Української Галицької Армії. Там побачили, що ми не жартуємо, і почали теж готуватися до якихось акцій. Галичани вислали з Бершаді посланців до нашої армії. Ці посланці (один із них поручник Сайкевич, прізвище другого мені не відоме) догнали Омеляновича-Павленка в Умані, де одержали від нього якусь таємну директиву, зміст директиви не відомий, бо я в той час був далеко від Умані.
Після складних маневрів протягом цілого місяця, великих маршів, часом надзвичайно ризикованих боїв армія вийшла в значений район Анієва, Балти, Бірзулі. Ціль виходу в той район зазначена в наказі армії ч. 67 від 17 квітня 1920 року. «Щоби цілком бути інформованими про стан в районі Ольвіополя, Ольгополя, Бірзулі (Балти), Тирасполя та Одеси» — говорить наказ.
22—24 квітня 1920 року відбулися бої, в котрих ми всі сили, що були в росіян на півдні, знищили. На 25 квітня армія скупчується в районі Ананієва, Балти, станції Любашівки. Про ситуацію на півдні в наказі армії ч. 73 від 25 квітня говориться: «За одержаними відомостями від власної агентури — в районі Одеси, Миколаєві значних ворожих сил нема. У самих містах помітна паніка. За тими ж відомостями на відтинку Могилів-Подільський — Вапнярка комуністи одноцільного фронту не мають. Наші війська на цьому фронті окопалися».
Яка кількість «наших військ», яке їх відношення до поляків, які вони ставлять собі найближчі завдання, ми нічого не знали. З-поза кордону ніяких інформацій не одержано. Знову без якого-будь зв'язку з еміграцією треба було приймати рішення, куди йти: на південь чи на північ.
Одеса, Миколаїв, Херсон тягли нас на південь. Оволодіння побережжям Чорного моря розкривало перед нами широкі політичні перспективи і давало великі економічні вигоди. Усі дані промовляли за тим, що захопити південь не буде важко для нас.
Правда, був ризик, що росіяни намагатимуться скинути нас у море, але де не було ризику? Політика промовляла за рух на південь.
Посуваючись на північ, ми наближалися до Української Галицької Армії та до тих військ, що «окопалися». Була надія, що нарешті ми добудемо відомості про нашу закордонну політику.
А що, як, скупчившись на півночі, ми таки не знатимемо, що нам робити? Підійшовши до фронту, ми мусили приймати рішення негайно. А яке, ніхто не знав, бо ситуація не була поки що ясною. Рухом на північ ми зразу ставили себе в повну залежність від політики Петлюри. Могло бути, що Петлюра теж не має ні плану боротьби, ні рішення, або, якщо й має, то такі що не відповідають ні ситуації на Україні, ні інтересам нації. Останнє могло бути, бо наша еміграція не була поінформована про дійсний стан ні Україні. Тут знову виринула проклята моральна втома вищого командуючого складу армії — козаки почували себе чудесно. Все втомлене тягло на північ: хотілося відпочити.
І знову думки стали ділитися. Мене тягло на південь. Підтримував мене Гулий, що ніколи не знав втони і любив рикзик. Можливо, що наша думка перемогла би. Однак тралилася дуже прикра несподіванка. Ця несподіванка примусила армію рухатись на північ. І по цей день шкодую, що своєчасно не наполіг категорично за рух на південь, як зробив у Новій Чорториї 6 грудня 1919 року і в районі Гайворона 12 березня 1920 року. Може 6, тоді не довелося воювати за інтереси чужої нації та «відпочивати» в таборах за дротами.
26 квітня в с. Познанка (20 верст на схід від Балти) відбулася нарада командуючих дивізіями. У цей час ми одержали вістку, що Українська Галицька Армія розпочала бойові акції проти Росії. Розпочала вона їх цілком самостійно, навіть без повідомлення нас. Були також одержані відомості, що виступ Української Галицької Армії був зроблений у день переходу до наступу поляків.
Ми були майже певні, що Українська Галицька Армія мала цілком серйозні підстави для своєї акції, особливо такої поспішної. Гадали, що галичани дістали наказ від свого закордонного політичного центру про допомогу полякам. А це могло статися тільки при відмові поляків від Східної Галичини. Бо годі було пояснити, шоби ні з цього, ні з того галичани виступили спільно з поляками.
Доля нації вирішується там, де ллється кров. Армія, що не обмежує своє завдання парадами, обов'язково піде туди, де точиться бій. Як магніт тягне до себе залізо, так бій притягає військо. Нема більш аморального вчинку від того, коли одна частина війська, знаючи, що друга провадить бій, залишиться бездіяльною, а не напружить усіх зусиль, шоби своєчасно допомогти своїм.
Наддніпрянська Армія вирушила на північ. Перший раз після Любара ми пішли за течією. Свою до нього часу свобідну волю ми підпорядковували подіям, які виникли помимо нашого бажання.
В Ольвіополі догнав армію 1. Мазепа. Він теж погодився з нашим рішенням. На жаль, ті відомості, що він привіз, нічого не дали нам, бо І. Мазепа більше місяця доганяв нас. У час його виїзду на Україну не було нічого конкретного вирішено шодо взаємовідносин Польщі та України, хоч переговори і провадилися. Ол. Удовиченко формував дивізію, і не було ніяких даних, шоби поляки захотіли нас обеззброювати.
У районі Ольгополя до армії приєдналася Галицька кінна бригада Шепаровича. Ця бригада теж зробила марш з-під Тирасполя до Умані для з'єднання зі своїми.
29 квітня в наказі по армії ч. 75 сказано: «Київська дивізія повідомляє, що 25–26 квітня на станції Вапнярка був бій між галицькими частинами і комуністами (росіянами). Унаслідок бою частина галичан (близько сотні) була обеззброєна і скерована на Тульчин; а решта відійшла на південь в напрямку Кам'янки».
Вимагався спішний рух на північ, бо обеззброєним загрожував розстріл. Запізнення загрожувало тим, що росіяни, погромивши галичан, повернуться проти нас.
1, 2 і 3
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини», після закриття браузера.
