Читати книгу - "У безодні"

— Містерові Формаліну! — вигукнув перед самісіньким моїм носом хлопчик-посильний.

Я взяв телеграму й відразу її розпечатав.

“ЗАРАДИ БОГА, ПРИХОДЬТЕ. ПАЙКРАФТ”, — стояло в ній.

— Гм! — буркнув я.

Сказати правду, я дуже зрадів цій телеграмі — адже вона обіцяла реабілітацію моєї прабаби — й поснідав з великою насолодою.

Адресу я спитав у швейцара. Пайкрафт займав горішню половину будинку в Блумзбері, і я вирушив туди відразу, щойно випив каву з лікером. Навіть не докурив сигару.

— Містер Пайкрафт удома? — спитав я біля вхідних дверей.

Мені відповіли, що він, мабуть, хворий, бо вже два дні не виходить.

— Він мене жде, — сказав я, і мені запропонували піднятися.

Я вийшов сходами нагору й подзвонив у двері з ґратками.

“І все ж таки не варто було йому пробувати той рецепт, — подумав я. — Людина, що жере, як свиня, повинна й вигляд мати, як у свині!”

Поважна жінка з заклопотаним обличчям і в недбало надітому очіпку з’явилася по той бік ґраток.

Я назвався, і вона нерішуче відімкнула двері.

— Що там? — спитав я, коли ми обоє вже стояли в передпокої Пайкрафта.

— Він сказав, щоб ви одразу, як тільки прибудете, йшли до нього, — промовила жінка так, ніби й не збиралася проводжати мене до господаря. Потім, ніби по секрету, додала: — Він замкнувся, сер.

— Замкнувся?

— Ще вчора вранці, сер. Нікого до себе не впускає і весь час лається. Ох, біда, біда…

Я подивився на двері, які вона показала мені очима.

— Там? — спитав.

— Так, сер.

— Що з ним?

Вона сумно похитала головою.

— Весь час вимагає їсти, сер. Чогось важкого. Я даю йому, що маю: свинину, пудинг, ковбасу, хліб… Усе таке. Харчі я мушу залишати перед дверима, а сама йти геть. Він стільки їсть, сер, що просто жах!

Цієї миті за дверима пролунав верескливий голос:

— Це Формалін?

— Це ви, Пайкрафт? — гукнув я і, підійшовши до дверей, постукав.

— Скажіть їй, хай іде собі! Я так і зробив.

Потім за дверима щось зашкреблося, так наче хтось намацував у темряві дверну ручку, а тоді почулося знайоме Пайкрафтове рохкання.

— Все гаразд, — сказав я, — вона пішла. Але двері ще довго не відчинялися.

Нарешті ключ повернувся, і Пайкрафтів голос промовив:

— Входьте.

Я натис на ручку і відчинив двері, сподіваючись, звісно, побачити господаря.

Уявіть собі, його не було!

Зроду ще я не був такий вражений. У Пайкрафтовому кабінеті я застав страшенний рейвах: брудні миски й тарілки звалені на купу разом з книжками й письмовим начинням, стільці перекинуті… Але самого Пайкрафта…

— Спокійно, друже. Причиніть двері! — сказав він, і ту ж мить я його побачив.

Пайкрафт був у кутку над дверима, біля самого карнизу, немов його хтось приклеїв до стелі. Обличчя в нього було насторожене й роздратоване. Він сопів і розмахував руками.

— Причиніть двері, — знов сказав він, — бо якщо ця жінка дізнається…

Я причинив двері, відійшов від них і вражено втупився в нього.

— Якщо там щось не витримає і ви бебехнетесь на підлогу, — промовив я, — то скрутите собі в’язи, Пайкрафт.

— Якби ж то! — невесело пожартував він.

— У вашому віці та ще з такою вагою ці гімнастичні вправи — просто хлоп’яцтво!

— Годі вам! — кинув Пайкрафт. Вигляд у нього був змучений. — Ваша клята прабабуся…

— Добирайте слова! — нагадав я йому.

— Зараз я вам усе поясню. — І він знов замахав руками.

— Як у дідька ви там тримаєтесь?

І раптом я збагнув, що Пайкрафт узагалі не тримається, — він висів, притиснений до стелі тією силою, що підіймає вгору наповнену газом кулю. Пайкрафт заходився відчайдушно борсатися, намагаючись відірватися від стелі й спуститись по стіні до мене.

— Це все той рецепт! — сопів він. — Ваша праба…

— Обережно! — крикнув я.

Цієї миті Пайкрафт необачно вхопився за гравюру в рамці, що висіла на стіні, гравюра зірвалась, і він знову злетів до стелі, а картина впала на канапу. Пайкрафт ударився в стелю, і я зрозумів, чому лікті, коліна й плечі в нього всі білі. Він знов поліз униз, але вже обережніше, тримаючись за обличкування каміна.

Видовище було справді незвичайне: здоровенний, гладкий, апоплексичний на вигляд чоловік дерся головою вниз, силкуючись спуститися зі стелі на підлогу!

— Те зілля… — бурмотів він, — виявилось надто сильне!

— Як це?

— Я втратив… майже всю вагу!

І тут мені, звичайно, стало все зрозуміло.

— Але ж Пайкрафт! — вигукнув я. — Виходить, ви хотіли вилікуватись від ожиріння?! Ви ж завжди казали: “Скинути вагу”. Я тільки й чув: “Скинути вагу” та “Скинути вагу”!

Я відчував себе на сьомому небі і ту хвилину ладен був обійняти Пайкрафта.

— Дозвольте ж, я поможу вам злізти! — сказав я, схопив його за руку й потяг униз.

Пайкрафт дригався, намагаючись стати на ноги. У мене було таке враження, наче я тримаю на вітрі прапор.

— Цей стіл, — показав він, — зі справжнього червоного дерева й дуже важкий. Якщо можете, запхніть мене під нього…

Я виконав його прохання, і ось Пайкрафт уже погойдувався, немов надувна куля, під столом, а я стояв на килимку біля каміна й розмовляв із ним.

Я закурив сигару.

— Розкажіть, як це сталося.

— Я випив ліки, — відповів Пайкрафт.

— Які вони на смак?

— Ох, така гидота!

Певне, всі ці зілля однакові. Хоч би що взяти — чи складники, чи готову суміш, чи й можливий наслідок її дії, — прабабині цілющі засоби особливого захвату в мене не викликають. Сам би я нізащо…

— Спершу я випив один ковток.

— І що?

— Через годину відчув себе легшим, мені стало краще, і я вирішив допити все.

— Пайкрафт, любий мій!..

— Затис носа й випив, — розповідав він. — А потім чую — стаю все легшим і легшим… І, знаєте, якимсь безпорадним.

І раптом його прорвало.

— Що ж мені тепер робити, чорт забирай?! — вигукнув він.

— Поки що ясно тільки те, чого вам не слід робити, — сказав я. — Якщо ви вийдете з дому, то злетите над землею і підійматиметесь усе вище й вище. — І я помахав рукою, показуючи вгору. — Доведеться посилати дирижабль, щоб повернути вас на землю.

— Може, з часом воно минеться?

Я похитав головою:

— На це, гадаю, сподіватися не варто.

Пайкрафта знову прорвало. У пориві гніву він ногами діставав і перекидав стільці, бив по підлозі. Він поводився так, як, власне, й мав поводитись у годину випробувань здоровенний, гладкий і нестриманий чоловік, — одне слово, препаскудно. Він висловлювався про мене й про мою прабабусю, забувши про всі правила пристойності.

— Я вас не просив