Читати книгу - "Усмішка: оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нехай автобус везе її до поїзда, поїзд — до літака, літак — до міста, а місто приведе до друзів, а потім вона, немов камінчик, що потрапив у бетономішалку, закрутиться у вирі міського життя, попливе за течією і застигне у будь-якій зручній ніші.
Автобус нісся вперед крізь солодке полуденне повітря, між обпаленими левовими шкурами гір, повз солодкі, наче вино, і світлі, ніби вермут, річки, через кам'яні мости, під акведуками, по старовинних трубах яких, немов свіжий вітер, бігла вода, повз церкви, крізь хмари пилюки, і раптом, зовсім несподівано для себе, Мері подумала: «Мільйони миль... Джозеф залишився позаду за мільйони миль, і я ніколи більше його не побачу». Ця думка засіла в її голові і затягнула небо чорнильною тьмою. «Ніколи, ніколи, до самої смерті і навіть після смерті я не побачу його ні на годину, ні на мить, ні на секунду, ніколи не побачу».
Її пальці почали затерпати. Вона відчула, як заціпеніння пробирається вгору, до зап'ясть, до передпліччя, до плечей, серця і піднімається далі, по шиї, до голови. Вона застигла, наче перетворившись у форму з голок, льоду, шипів і оглушливого лункого ніщо. Її губи видавалися сухими пелюстинами, а повіки стали на тисячу фунтів важчими, ніж залізо, здавалося, що кожний сантиметр її тіла викутий із заліза, сталі, міді та платини. Її тіло важило десять тонн, кожна частинка була неймовірно важкою, і під цією неймовірною ваготою відчайдушно боролося за життя пригнічене серце, тремтячи і вириваючись, як обезголовлена курка.
А під вапняно-сталевою бронею її тіла, десь глибоко всередині, засіли страх і крик, оточені стінами, а ззовні хтось, закінчивши свою працю, поплескав кельмою по кам'яній кладці, а найбезглуздішим було те, що вона побачила, як її власна рука, тримаючи кельму, укладає останню цеглину, замішує густий розчин і міцно вмуровує все це у побудовану нею ж тюрму.
Її рот зробився немов бавовняним. Очі горіли чорним, наче воронове крило, вогнем, свистіли хижі крила, голова налилася страхом і важким свинцем, в той час коли рот наче хтось заткнув незримим кляпом із гарячої бавовни, так що голова, здавалось, провалюється між неймовірно товстими, хоч цього і неможливо було побачити, руками. Її руки були немовби свинцеві стовпи, немовби мішки з цементом, що гепнули на безживні коліна; її вуха були немовби водопровідні крани, в яких гуляли холодні вітри, а навкруги, нічого не помічаючи, не дивлячись на неї, сиділи пасажири автобуса, що мчав на величезній, космічній швидкості через міста і поля, пагорби і пшеничні лани, з кожною хвилиною відносячи її за мільйони, десятки мільйонів років від звичного життя.
«Тільки не закричи, — думала вона. — Ні! Ні!»
У голові надзвичайно паморочилося, кров відхлинула від голови, а сам автобус, як і її руки та спідниця, налилися темною синявою, ще трохи і Мері впала би на підлогу, під здивовані вигуки отетерілих пасажирів. Але вона низько-низько нахилила голову і глибоко вдихнула повітря, сповнене запахів курей, поту, шкіри, вуглекислого газу, ладану і самотньої смерті, втягнула його через мідні ніздрі і болючу горлянку всередину легенів, які палали, так ніби вона проковтнула неонову лампу. Джозефе, Джозефе, Джозефе, Джозефе...
«Я не можу без нього жити, — подумала вона. — Я брехала сама собі. Він потрібний мені, Боже, я...»
— Зупиніть автобус! Зупиніть!
Через її крик автобус різко загальмував, всіх кинуло вперед. Якимось чином вона продерлася через дітей, гавкотню собак, навмання розчищаючи дорогу важенними руками; почувши тріск розірваного на собі плаття, знову закричала, двеpi відчинилися, водій розгублено дивився на жінку, яка просувалася до нього, страшенно хитаючись; вона впала на гравій, порвавши колготки, і лежала так, поки хтось не схилився над нею. Потім Мері блювала на дорогу, звичайне нездужання; хтось виніс із автобуса її валізи, а вона, захлинаючись від ридання, пояснювала їм, що їй треба туди, — показуючи рукою назад, у бік міста, що залишилося за мільйони років, за мільйони миль звідси. Водій похитав головою. Напівлежачи на землі, вона обхопила руками свою валізу й ридала, автобус стояв поруч, під палючими променями сонця, і тоді вона махнула водію: їдьте, їдьте далі; що ви всі видивилися на мене, не турбуйтеся, я повернуся назад попуткою, залиште мене тут, їдьте. Нарешті двері автобуса склалися гармошкою, мідні лиця-маски індіанців помчали далі. Незабаром подаленілий автобус назовсім зник із її свідомості... Мері ще кілька хвилин лежала на валізі і плакала, вона вже не відчувала колишньої тяжкості і нудоти, але її шалено схвильоване серце тремтіло, її почало морозити, ніби вона щойно вийшла з ополонки.
Коли вона підвелася, то поволі, дрібними кроками, перетягла валізу на протилежний бік шосе і, похитуючись, почала зупиняти попутні машини: шість із них зі свистом промчали мимо, і лише сьома зупинилася. Розкішна автівка з Мехіко, за кермом якої сидів статечний мексиканець.
— Ви їдете в Уруапан? — ввічливо запитав він, не відводячи погляду від її очей.
— Так, — нарешті спромоглася вона, — в Уруапан.
Вона їхала в машині, подумки розмовляючи з собою:
«Що означає — бути божевільною?»
«Не знаю».
«А що таке божевілля?»
«Гадки не маю».
«А хто знає? Може, цей холод був початком?»
«Ні».
«А тяжкість, може, це перший симптом?»
«Замовкни».
«Божевільні ж кричать?»
«Я не хотіла кричати».
«Але це сталося. Спершу була тяжкість, тиша і порожнеча. Цей жахливий вакуум, ця пустота, тиша, самотність, ця відірваність від життя, замкнутість, небажання дивитися на світ, вступати з ним у контакт. І не кажи, що в цьому немає зародку божевілля».
«Є».
«Ти була готова кинутися з урвища».
«Я зупинила автобус на краю урвища».
«А якби ти не зупинила автобус? Він приїхав би в якесь маленьке містечко або в Мехіко, водій повернувся би до тебе і сказав через порожній салон: „Гей, сеньйоро, приїхали“. Мовчання. „Сеньйоро, виходьте“. Тиша „Сеньйоро?“ Твій погляд спрямований у порожнечу. „Сеньйоро!“ Бездумний погляд, націлений за обрії життя,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Усмішка: оповідання», після закриття браузера.
