Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Ти навіть не чуєш. „Сеньйоро!“ — кричатиме він, тормосячи тебе за руку, а ти й не відчуєш. Викличуть поліцію, але це буде за межею твого сприйняття, за межами твого погляду, твого слуху, твого дотику. Ти навіть не почуєш стуку важких чобіт. „Сеньйоро, вам слід покинути автобус“. Ти не чуєш. „Сеньйоро, як вас звати?“ Твої губи стиснуті. „Сеньйоро, пройдіть з нами“. Ти сидиш, неначе кам'яний бовван. „Давайте подивимося її паспорт“. Вони риються у твоєму гаманці, який лежить на непорушних колінах. „Сеньйора Мері Еліот з Каліфорнії. Сеньйоро Еліот?“ Твій непорушний погляд спрямований у порожнє небо. „Звідки ви приїхали? Де ваш чоловік?“ Я ніколи не була заміжня. „Куди ви прямуєте?“ Нікуди. „Тут сказано, що вона народилася в Іллінойсі“. Я ніде не народилася. „Сеньйоро, сеньйоро“. Вони змушені тягти тебе з автобуса, наче камінь. Ти ні з ким не хочеш розмовляти. Ні, ні, ні з ким... „Мері, це я, Джозеф“. Ні, занадто пізно. „Мері!“ Занадто пізно. „Ти не впізнаєш мене?“ Занадто пізно, Джозефе. Ні, Джозефе, ні, надто пізно, занадто пізно».

«Так би й сталося, вірно?»

«Так», — затремтіла вона.

«Якби ти не зупинила автобус, тяжкість давила б на тебе сильніше й сильніше, вірно? Тиша би згущувалася і згущувалася, перетворюючи тебе на порожнечу, порожнечу, порожнечу».

«Так».

— Сеньйоро, — мексиканець перервав внутрішній діалог. — Сьогодні чудовий день, чи не так?

— Так, — відповіла вона йому і водночас своїм думкам.

Літній мексиканець довіз її до готелю, допоміг вийти з автівки, зняв капелюха і вклонився.

Не дивлячись на нього, вона кивнула у відповідь, мовивши якісь слова подяки. Немов у тумані, вона зайшла в готель, і знову з валізою в руках опинилася в кімнаті, з якої пішла тисячу років тому. Чоловік все ще був тут.

Він лежав у вечірньому сутінковому світлі, повернувшись до неї спиною, і, здавалося, за весь той час, поки її не було, він жодного разу не поворухнувся. Він навіть не знав, що вона покинула його, побувала на краю землі і знову повернулася. Він навіть не знав...

Жінка стояла, дивлячись на його шию, на темні кучеряві волосинки у вирізі сорочки, схожі на попіл, що впав із неба.

Під палючим сонячним промінням вона попрямувала у вимощений плиткою дворик. У бамбуковій клітці шурхотів птах. А в невидимій темній прохолоді дівчина грала на роялі вальс.

Вона неясно бачила, як два метелики, покружлявши і пометавшись туди-сюди, сіли на кущ біля її руки і злилися воєдино. Вона відчувала, як її погляд невідривно стежить за цими двома яскравими золотаво-жовтими створіннями на зеленому листку, їхні розпливчасті крила билися все ближче та повільніше. Її губи ворушилися, а рука бездумно гойдалася, наче маятник.

Вона дивилася, як її руки ковзнули в повітрі, схопили двох метеликів, стискуючи їх все міцніше, міцніше, ще міцніше. З горла рвався крик, але вона придушила його. Міцніше, міцніше, ще міцніше.

Рука розтиснулася сама. На блискучу плитку патіо висипалися дві жменьки яскравого порошку. Вона поглянула вниз, на ці жалюгідні рештки, а потім підвела очі.

Дівчина, котра грала на роялі, стояла посеред садка, дивлячись на неї переляканими очима.

Жінка простягнула до неї руку, бажаючи якось скоротити відстань, щось сказати, пояснити, вибачитися перед дівчиною, перед цим місцем, перед світом, перед усіма на світі. Але дівчина втекла.

Небо вкрилося димом, що здіймався вгору, а потім повертав на південь, у напрямку Мехіко.

Вона стерла пилок із затерплих пальців і, дивлячись у задимлене небо, сказала через плече, не відаючи, чи чув у номері її чоловік:

— Знаєш... сьогодні треба з'їздити до вулкана. Схоже, буде виверження. Б'юся об заклад, вогню там буде багатенько.

«Так, — подумала вона, — і цей вогонь заполонить все небо, і падатиме надовкола, й обійме нас — міцно, палко, тривко, а потім відпустить, і ми станемо попелом, і вітер понесе нас, вогненний попіл, на південь...»

— Ти чуєш мене?

Вона зупинилася біля ліжка, замахнувшись кулачком, але так і не вдарила його по обличчю.

Шмаркач МакГіллахі[60]

Переклала Ірина Бондаренко

У 1953 році я провів шість місяців у Дубліні, працюючи над сценарієм. Відтоді я там більше не бував.

Тепер, п'ятнадцятьма роками пізніше, я добирався туди спочатку пароплавом, потім — поїздом, і, нарешті, таксі. І ось я знову тут, перед «Роял Гайберніан»[61], і ми, вийшовши із таксі, прямуємо сходинками до парадного входу, коли це зненацька жебрачка із криком тицяє нам в обличчя свою замурзану дитину:

— Згляньтеся на нас, заради Бога! Співчуття — це все, що нам потрібно! Чи є у вас хоч дрібка співчуття?

Щось таке проглядалося на моєму обличчі, тому, обмацавши кишені у пошуках грошей, я витяг якийсь дріб'язок і вже ладен був його віддати, коли це мимоволі тихо чи то скрикнув, чи то вигукнув. Монети вислизнули з моїх рук.

Бо в цю мить дитина подивилася на мене, а я — на неї.

Її відразу ж прибрали з моїх очей. Жінка нахилилася, щоби позбирати гроші, перелякано поглядаючи на мене.

— Що трапилося? — Дружина потягла мене у хол, але я був настільки приголомшений, що, підійшовши до столика адміністратора, забув власне ім'я.

— Що з тобою? Що трапилось?

— Ти бачила дитину?

— Тієї жебрачки?

— Це та сама.

— Що та сама?

— Та сама дитина, — сказав я, і все в мені задерев'яніло, — котру нам тицяли в обличчя п'ятнадцять років тому!

— Не може бути!

— Може, — я підійшов до дверей вестибюля і визирнув назовні.

Але вулиця була безлюдною. Жінка і її зловісний згорток зникли, побігши на якусь іншу вулицю, до іншого готелю, до інших прибувальців чи вибувальців.

Я зачинив двері і підійшов до чергового готелю.

— Ну і..? — бовкнув я.

Відтак, згадавши врешті своє прізвище, таки зареєструвався.

Проте дитя не давало мені спокою. Тобто не давав спокою спогад про нього.

Спогад про давні роки і дні, сховані за дощами і туманами, про матір та її маленьку дитину, про замурзане крихітне личко тої дитини і крик тої матері, що радше нагадував скрегіт гальм, на котрі натиснули, аби не чути осуду.

Інколи, серед ночі, я вкотре наслухав її заплачки, коли у препаскудну ірландську погоду вона спускалася