Читати книгу - "Таємна троянда"

пам’ять, яка запалила ніжним полум’ям багато мізерних сердець, а в розділі, прикрашеному зображенням крилатої голови, вміщено історію розбійників, які жили у морі чи в пустелі життям, яке можна порівняти з бринінням тятиви лука — nervi stridentis instar, і два останні розділи, що палають вогнем і золотом, присвячені сатирикам, які неправдиво свідчили проти своїх сусідів і все ж вічно лютували, і тим, хто більше за інших людей прагнув посісти дім Господній і все, що Йому належить, чого ніхто не бачив і не тримав у руках, хіба що у стані божевілля та у снах.

Друга книга зветься Lex Secreta[143] й описує те, що справді надихає на дії, єдине Вічне Євангеліє, а закінчується вона видінням, яке явилось Йоахимові Флорському серед гір Ла-Сіли[144]: він побачив своїх учнів, які сиділи на престолах у високій небесній блакиті й голосно сміялися тим сміхом, який нагадував шелестіння крил Часу: Cœlis in cœruleis ridentes sedebant discipuli mei super thronos: talis erat risus, qualis temporis pennati susurrus.

— Я мало що знаю про Йоахима Флорського, — відказав я, — хіба те, що Данте оселив його в Раю серед великих учених мужів. Якщо він дотримувався такої незвичайної єресі, то я не розумію, як чутки про це не досягли вух Данте, адже Данте не мирився з ворогами Церкви.

— Йоахим Флорський відкрито визнавав авторитет Церкви й навіть просив, щоб його оприлюднені праці та ті, які мали бути оприлюднені на його бажання посмертно, підлягали папській цензурі. Він вважав, що ті, чиї твори покликані жити у віках і не нести одкровення, — діти, а Папа — їхній Отець, а тайкома він учив, що деякі інші автори, число яких дедалі зростає, обрані не для того, щоб жити у віках, а для того, щоб відкривати приховану сутність Бога, а вона і в кольорі, і в музиці, і в ніжності, і в солодких пахощах, — і що такі автори не мають іншого батька, крім Святого Духа. Так само, як поети, художники й музиканти працюють над своїми творами, вибудовуючи їх із матеріалу не лише узаконеного, а й беззаконного, якщо він утілює безсмертну красу, — так і ці діти Святого Духа працюють кожен у свою пору, звернувши очі до осяйної субстанції, яку Час засúпав непотребом творення; світ-бо існує лише для того, аби бути оповіддю, зверненою до прийдешніх поколінь, а жах і втіха, народження і смерть, любов і ненависть, а також плід Древа — це лише інструменти того найвищого мистецтва, завдання якого — відвоювати нас від життя і зібрати у вічності, мов голубів у голубнику.

Невдовзі я маю вирушити у подорож до різних країн, аби пізнати всю мінливість долі, а коли повернуся, то запишу свій таємний закон на тих плитах зі слонової кістки — як поети та романісти викладають принципи свого мистецтва у передмовах, і коли вже пізнáю той принцип життя, який спершу можна відкрити через уяву та інстинкт і який я повинен висловити, то зберу своїх учнів, аби й вони могли відкрити в собі власне мистецтво вислову через вивчення творів якогось Майстра. Поки що не знаю нічого напевно, лише це — я маю стати цілковито живим, тобто цілковито пристрасним, адже краса — тільки ще одна назва досконалої пристрасти. Я створю світ, де всі життя людські мають бути так чітко сформульовані та спрощені, ніби сімдесят років — це одна мить або скидання риби чи розпускання квітки.

Він походжав з кутка в куток, а я з немалим зацікавленням слухав його палкі слова і дивився, як схвильовано він розмахує руками. Я звик приймати найсвоєрідніші міркування і завжди вважав їх так само безневинними, як і свою перську кішку, що приплющує задумливі очі й випускає довгі кігтики перед каміном. Але тепер я ладен був битись на боці ортодоксії, навіть банальности, і все ж не додумався сказати нічого кращого, ніж:

— Не обов’язково судити кожного за законом, бо ж ми маємо ще й Христову заповідь любови.

Він повернувся до мене і мовив, блискаючи очима:

— Джонатан Свіфт став взірцем для джентльменів цього міста, бо ненавидів свого ближнього, як себе самого.

— У всякому разі ти не можеш заперечувати, що навчати такої небезпечної доктрини означає взяти на себе жахливу відповідальність.

— Леонардо да Вінчі, — відказав він, — залишив шляхетну сентенцію: «Надія і бажання повернутися до свого колишнього стану — це мов бажання метелика летіти на світло, а людина, яка з неослабним прагненням чекає на кожен новий місяць і новий рік, гадаючи, що те, чого вона прагне, завжди настає запізно, не розуміє, що прагне власного знищення». Як тоді може бути безпечним шлях, що поведе нас у серце Бога? Чому і ти, хоч не матеріаліст, а повинен плекати світовий порядок і тяглість так само, як і той, хто має у своєму розпорядженні сам тільки світ? Ти не цінуєш письменників, які не можуть нічого висловити, аж поки їхній здоровий глузд не второпає, як легше створити те, що називають правильним; то чому ж ти відмовляєш у подібній свободі найвищому мистецтву — тому, що лежить в основі всіх мистецтв? Так, я посилатиму з цієї каплиці у світ святих, закоханих, повстанців і пророків: душі, які оточать себе миром, наче звивши гніздо з трави, та інших, по яких я плакатиму. Багато років ця маленька скринька припадатиме пилом, і тоді я відчиню її, і з-під віка вихопиться сум’яття, яке, можливо, і є полум’ям Судного дня.

Тієї ночі я його ні в чому не переконував, бо він був дуже схвильований і я боявся його розгнівати, а коли я через кілька днів зазирнув до нього в дім, його там не було, дім стояв замкнений і порожній. Я глибоко шкодував, що мені не вдалось ні дати бій його єресі, ні перевірити автентичність його дивної книги. Після свого навернення я цілковито розкаявся у помилці, міру якої зміг визначити лише через роки.

II