Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Це, безумовно, були сліди якоїсь катастрофи. Сталося, очевидно, щось надзвичайне, якщо рестяни чатували тут.

— Це тобі нічого не нагадує? — запитала Ола.

— А повинно щось нагадувати?

— Тобі й справді це нічого не нагадує? — перепитала дівчина.

— Ні, -з притиском відказав Лусон. Йому здалося, що очі її випромінюють холод…

— Ти навмисне привела мене сюди! — раптом здогадався він. — Ну, звичайно. Замість того, щоб їхати в район Флор, де було знайдено мене, ти привезла мене сюди. Навіщо?

— Тебе знайшли он біля тієї гори. — Ола показала на засніжену вершину. — За нею починається море. А Флор лежить на північний схід. До нього два модульних переходи.

Лусон зблід.

— Гаразд, — мовив хрипко. — Здається, дещо я почав розуміти. Рестяни охороняють уламки міжзоряного корабля?

— Так. Це все, що залишилося від космічного корабля, який зазнав аварії.

— Звідки він прилетів?

— Невідомо. Але це був один з кораблів, що колись залишили Ресту… Один зі команди був живим. Та він лише на мить опритомнів і встиг вимовити одне слово: “Лусон”…

— Він помер?

— Так.

— І ніхто не знає, що означає це слово?

— Ніхто…

— Ну а я? Яким чином усе це стосується мене? Я теж із команди корабля?

— Не поспішай, — проказала Ола. — Неподалік знайшли ще одне мертве тіло. Через кілька днів знайшли третє, жінки. Вона загинула не в момент катастрофи. Замерзла серед снігів. Можливо, решта ще живі…

— Ви гадали, що я один з них, і тому назвали словом, яке вимовив поранений? Думали, що воно викличе у мене якісь асоціації?

— Так, — підтвердила Ола. — А тепер імовірність того, що ти Саут, як твердить твій брат Сол, значно зросла…

— Це ще ні про що не свідчить. Можна навіть припустити, що саме він один з членів залоги і розшукує своїх товаришів, знаючи, що мене досі не ідентифіковано…

— Сол має твоє фото, розумієш?

— При бажанні його можна підробити. Але смію запевнити: я не з цього корабля…

І тут Лусон пригадав незнайомців, які вимагали, щоб він ішов за ними.

Запаморочилася голова. Грунт затанцював під ногами… Лиш би не впасти. Гори на горизонті почали деформуватись.

Рештки космічного корабля набрали гігантських розмірів.

— Залиш мене самого… Прошу…

Ола стенула плечима і мовчки відійшла.

Западала ніч… Несподівано перед ним з’явились дві постаті.

— Не бійся нас.

— Що вам треба?

— Згадай себе, — мовив чоловік. — Ти не Лусон і не Саут. Пригадай себе…

— Облиште мене. Я не ваш!

— Це кошмарний сон, і він зараз прокинеться. Він не має нічого спільного з тими, що прилетіли на кораблі, — сказала жінка.

— Ні, — обізвався чоловік, який телепатично прочитав думки Лусона. — Не думай про цей корабель. Він не має ніякого відношення до тебе, як і ти до цієї планети.

— Швидше, — кинула жінка. — Час повертатись, її товариш на знак згоди кивнув головою…

Тіло рестянина на ім’я Саут важко впало до ніг незнайомців.

XXI 398:015 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

— Ти пригадуєш своє входження в тіло? — запитала Вікторія, пильно спостерігаючи за Ярославом, який нервово міряв кроками кімнату адаптаційного модуля.

Пентонавт раптом зупинився. Рвучко підійшов до книжкової шафи. Дістав з нижньої полиці якусь книгу. Швидко почав її гортати. Нарешті знайшов потрібну сторінку. Обернувшись до асистентки, зачитав:

— “…Прокинувшись уночі, я не міг зрозуміти, де я, в першу секунду я не міг навіть збагнути, хто я такий; мене не полишало первісне просте відчуття того, що я існую, — подібне відчуття може битися і в грудях тварини”.

Різко пожбурив книжку на диван.

— Краще за Марселя Пруста я, напевно, не зміг би

описати, що відчував, коли моя свідомість ожила в тілі Ярослава Гая.

— Кілька днів тому відбулася дуже виснажлива подорож. Ти й досі відчуваєш її наслідки, плутаєш деякі речі, — з надією глянула вона на Ярослава.

Гай байдуже стенув плечима, ніби промовляючи: “Я й сам це добре знаю, але що з того?” Вікторія відчувала, що її присутність дратує його, але не хотіла йти. Треба було якось наштовхнути його на спомини. Але він намагався зробити це самотужки…

Дівчина підступила до Ярослава і, взявши за руку, майже силоміць посадила поруч себе на дивані.

— Давай згадувати разом. У лабораторії зібрані люди, які володіють даром передбачати майбутнє. Після дворічного навчання вони здатні передбачати події на кілька десятків хвилин уперед. Тобі ж вдавалося заглядати в майбутнє на годину-півтори до того, як воно настане. Окрім того, у тебе виявились паранормальні властивості з телепатії…

“Серж Бєлов міг зазирнути в майбутнє на сорок п’ять хвилин вперед, і його телепатичні здібності також дивували вчених, — спогад ледь чутно затремтів у мозку Ярослава. — Саме тому було вирішено першим вирядити у подорож пентонавта Бєлова. Його особистий код починався цифрами 001… Він був першим мандрівником… Був… Його не вдалося вивести із стану танатози… Відомо тільки, що він побував у своїй зоні Ікс. Побував і тут же повернувся… На лічені хвилини опритомнів… Вимовив кілька слів незнайомою мовою… Врятувати його не вдалося. Однак саме він був першим, хто визначив телепортивну трасу тотожності псі…”

— Ти мене слухаєш?.. — долинув голос асистентки професора Еріксона.

— Так… “Чому досі не приходить Ола? Про що вони розмовляли з Гаскаром?..” — якась згадка ворухнулась на дні свідомості Гая, аж він стрепенувся. “Може, це його інформація з зони Ікс?”

— Тобі недобре? — помітивши, як несподівано зблід Ярослав, стривожено запитала Вікторія.

— Пусте…

— Тоді підемо далі.

Саут прокинувся давно, але очей розплющити не наважувався. Лежав, напружено вслухаючись у підозрілу тишу. Врешті це йому обридло, і він розплющив спершу ліве, затим праве око.

Обдивився своє ліжко…

Саут перевів погляд трохи ліворуч, звідки струмував ледь відчутний потік повітря… За вікном виднілася невеличка гостроверха будівля…

У нього було таке враження, що він уже тут був… Дзеркало висіло на протилежній вікну стіні. Паворуч — картина. Невеликий, майстерно виконаний пейзаж: море, піщана коса, гори…

І тут Саут раптом згадав: він, Саут Ов з сектора Амон району Віланд, який вирушив у мандрівку в гори району Флор… Сол попереджав, що одному подорожувати небезпечно… Він не послухав… Один необачний крок, і він шугонув у провалля… Пітьма… Але перед тим з ним щось трапилось. Він, правда, не встиг нічого зрозуміти… Пам’ятав лише дивне відчуття присутності в собі когось іншого… Кілька секунд у мозку, здавалося, борюкалися його “я” з чужим… Потім це відчуття щезло, але він, злякавшись чогось (чого саме?..) кинувся тікати (від кого чи від чого?..). І вже коли було позбувся цього