Читати книгу - "Все буде добре"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ну, дякую. Я тобі першій покажу, як намалюю! Хочеш, додому проведу?
– Давай, я не проти.
Антон сам не знав, чому зголосився проводжати Катрусю. Дівчинка вперше перебила його думки про Марічку, так щиро похваливши його малюнки. Хлопець мріяв стати справжнім художником, вступити до Львова чи, може, навіть до Києва. Але в батьків були інші плани. Вони збиралися віддати хлопця до технікуму, щоб той здобув робочу професію, а не займався розмазуванням фарби пензликами.
Діти мовчки йшли вулицею, занурені у власні роздуми.
– Ось і мій дім, – Катруся зупинилася коло зеленого паркану. – Дякую, що провів. Ну, до завтра.
Дівчинка забігла в дім і відчула, як у неї шалено калатає серце, наче за нею гналися собаки. Катруся намагалася себе заспокоїти. Їй трохи муляло те, що за всю дорогу Антон не сказав жодного слова, і разом із тим утішало. Якби, не дай Боже, щось, Марічка б їй того не пробачила. Марічка взагалі вважала Антона своєю власністю, та й він сам того не заперечував, завжди був поруч із нею – вірний і безтямно закоханий.
Добре, що в Катрусі був Сашко. Вони ніби теж були такою собі парочкою. Принаймні бабуся Сашка взагалі до Катрусі тільки «невісточка» і зверталась. Але це було не те, що в Марічки з Антоном. У них було щось справжнє. А Катруся з Сашком просто бавились, уявляючи собі те, чого насправді не існувало. Антон же зовсім серйозно розповідав, як вони будуть жити з Марічкою, як одружаться, як заведуть дітей. Уявити таке із Сашком Катруся не могла. Їй за чоловіка підійшов би тільки Антон: як би вона не гнала від себе думки про заборонену любов – нічого не допомагало. Тільки-от він навряд чи думав про неї як про дівчину, коли поруч була Марічка.
Красою Марічку ні з ким не можна було порівняти, і тому Катруся раділа, коли дівчина стала її подругою, розповідаючи власні таємниці. Здогадувалась, що весела чорнявка ділиться не всім, однак їй подобалось уже не бути самій. Адже залишатися самотньою – означало бути завжди одною. Катруся надивилась уже на двадцятилітню одиначку Русю, якої всі цуралися через те, що вона була крива на одне око та шепелявила. Руся завжди гуляла одна й часто плакала. У неї не було ні хлопця, ні подруг. І жила вона сама, без родичів. А люди про неї тільки язиками мололи, але близько не підходили.
Катруся ще в дитинстві для себе вирішила, що самотність – як хвороба. Якщо ти самотній, із тобою не буде ніхто дружити, щоб не заразитися, не стати таким, як ти. Каті було шкода Русі, але вона не хотіла бути такою, як вона, тому, як і все село, оминала одиначку.
Віддихавшись, дівчинка підійшла до маленького дерев’яного столу, який батько власноруч вирізав із поваленого старого дуба. Обробив, як картиночку, ще й квіти вирізьбив, та такі чудні, що мама навіть не знала, як їх назвати. Вирішили називати дивинками, бо мали вони дивний вигляд, хоч і були гарні. Катруся навіть деколи розмовляла з ними, як із живими.
Мама колись сказала, що дивинки звуться так, бо здатні на дива. Тож Катруся просила в них чогось чудесного для себе й мами. Бо тата вже з ними не було. Цей столик став його останнім подарунком. Батька забрало небо, як казала мама, – і не брехала. Його вбило блискавкою, коли він під час грози працював у полі. А для Катрусі він навіки залишився в тих вирізьблених дивинках і завжди був поруч. Наче нікуди й не йшов. Але водночас його страшенно не вистачало.
Катруся відвела погляд від квіточок, заразом відганяючи від себе сірі, солоні спогади. Відкрила нижню скриньку й витягла маленький предмет, що лежав, загорнутий у яскраво-червону тканину. Торкнулась його – і одразу стало легше.
– Катрусю, доню, іди-но допоможи мені картоплю почистити, – покликала мати.
– Уже йду, – відгукнулася дівчинка.
Заховала подарунок назад до скриньки та побігла на кухню.
2Наступного дня святково вбрані гості в призначений час постукали у двері Ганни Богданівни. Їх зустрів пишний стіл. Дорослі ручкались із батьками Сашка, а діти тим часом витягли іменинника надвір, бо в просторій хатині раптом стало затісно. І поки гості розсаджувались і випивали за знайомство, друзі почали вітати Сашка.
– Ну що, з Днем народження тебе. Усього тобі найліпшого. Це тобі, – Антон сором’язливо вручив другу скручений у рулон папір, перев’язаний жовтою стрічкою.
Сашко обережно розгорнув листок і зачудувався прегарній картині: на ній наче з самих хмар ріс будинок. Так, саме ріс, він був живий і, здавалося, от-от розірве папір, щоб рости далі, усе вище й вище.
– Дякую тобі, друже. Я знав, що ти круто малюєш, але щоб настільки… – тільки й зміг вимовити Сашко. – Я повішу його собі на стіну, думаю, бабуся проти не буде.
– Та то таке, дріб’язок, – скромно відповів Антон.
Сашко стиснув друга в обіймах:
– Це не дріб’язок, а твій подарунок. І мені він дуже дорогий, зрозумів?
– Ще б пак, – Марічка взяла з рук Сашка малюнок. – Я от такого в житті не намалюю, молодець, Антончику. Ти в мене – талантисько! Я теж не без подарунка, тримай, – дівчина простягла свій пакунок імениннику.
Хлопець обережно розгорнув папір, і звідтам сонцю показався білосніжний краєчок справжньої вишиванки з червоними, синіми та чорними візерунками.
– Ми з бабцею часто разом вишивали. А цю я вночі закінчила, усі пальці голкою сколола, – весело проказала чорнявка, показуючи сліди на пальцях. – Ти одягни, раптом не підійде.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все буде добре», після закриття браузера.