Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

— Але ж ця пані вважає себе резиденцією пам'яті, — заперечував Аґо. — Так, ніби вона сама є велична споруда, до якої прив'язується пам'ять.

— Тоді комусь довелося докласти немало зусиль, — промовив іль Макія, — аби збудувати палац, чи то, пак, резиденцію пам'яті завбільшки з цілий людський мозок. Власну пам'ять цієї молодої жінки було стерто або заховано десь у закутках резиденції пам'яті, яку спорудили у її мозку, і вона стала депозитарієм усього того, що треба було пам'ятати її хазяїнові. А що нам відомо про оттоманський двір? Можливо, це звичайна практика серед турків, а можливо, це примха якогось могутнього тирана, або ж когось із його фаворитів. Припустімо, наш друг Арґалія став фаворитом, припустімо, що він сам був архітектором принаймні цієї особливої палати у резиденції пам'яті, або ж припустімо, що таким архітектором був хтось такий, що добре його знав. У будь-якому разі ми мусимо дійти висновку, що любий друг нашої юности все ще, або ж донедавна, був живий.

— Погляньте, — промовив Аґо, — вона щось хоче сказати.

— Був собі принц, якого звали Аркалія, — промовила резиденція пам'яті. — Великий воїн, що володів чарівною зброєю, в почті якого було четверо страхітливих велетнів. Він також був найвродливішим чоловіком на світі.

— Аркалія чи Арґалія, — промовив іль Макія, тепер дуже схвильовано. — Ну що ж, дуже схоже на нашого друга.

— Аркалія Турок, — промовила резиденція пам'яті, — володар Чарівного Списа.

— От падлюка, — сказав Аґо Веспуччі у захваті. — Як сказав — так і зробив. Перекинувся на чужий бік.

 а шляху до Генуї стояв порожній заїзд із темними вікнами і відчиненими дверима, покинутий власником, його дружиною, його дітьми, а також постояльцями лишень через те, що Напівмертвий Велет поселився на горішньому поверсі. За словами Ніно Арґалії, а саме він це розповідав, велет був напівмертвий і, позаяк вдень був цілком мертвий, то вночі починав бешкетувати.

— Якщо ти залишишся там на ніч, то тебе він обов'язково зжере, — сказали сусіди малому Арґалії, коли він проходив тим шляхом; однак Арґалія не злякався, зайшов досередини й попоїв сам-самісінький. Коли вночі велет ожив, то побачив Арґалію і сказав:

— Ага! От і недомірок! Чудово!

Однак Арґалія відповів:

— Якщо ти з'їси мене, то ніколи не дізнаєшся про мою таємницю.

Ну, велета це зацікавило, разом з тим він був недоумкуватий, як це часто трапляється з велетами, тому він і промовив:

— Розкажи мені про свою таємницю, недомірку, а я обіцяю тебе не їсти, поки ти розказуватимеш.

Арґалія вклонився і почав:

— Таємниця — он у тому комині, — промовив він. — Хто дістанеться його верха першим, той буде найбагатшим у світі хлопцем.

— Чи велетом, — сказав Напівмертвий Велет.

— Чи велетом, — погодився Арґалія, хоч у його словах звучав сумнів. — Але ж ти такий здоровенний, що не зможеш туди залізти.

— А це величезний скарб? — запитав велет.

— Найбільший у світі, — відповів Арґалія. — Річ у тому, що скарб назбирав дуже хитрий принц і заховав його у комині непримітного придорожнього заїзду, позаяк нікому і на гадку не спаде, що великому монархові схотілося тут щось ховати.

— Усі принци — великі дурні. — промовив Напівмертвий Велет.

— Але ж не велети, — додав замислено Арґалія.

— Авжеж, — промовив велет, намагаючись залізти у комин.

— Завеликий, — зітхнув Арґалія. — Я так і думав. Ну, тут уже нічим не зарадиш.

Але велет не здавався:

— Ні, ще не все, — крикнув велет і відірвав собі руку. — Тепер вужчий, правда? — запитав велет, але все ще не міг пролізти у комин.

— Може б ти відкусив собі й другу руку, — запропонував Арґалія, і величезні щелепи велета за мить відгризли собі й другу руку, ніби шматок баранини. Але і це не допомогло тупоголовому залізти у комин.

— Я знаю, як бути, — сказав Арґалія, — давай, ти підкинеш туди свою голову, аби лишень подивитися, що там є.

— Але ж у мене тепер немає рук, дорогенька закусочко, — промовив велет сумно. — Ти добре придумав, але сам собі я не можу відкрутити голову.

— А давай я це зроблю, — запропонував Арґалія, схопив кухонний сікач, вистрибнув на стіл і