Читати книгу - "Руїни бога"

— Тільки ніяких трагедій, — сказала вона, — ніяких Офелій чи Джульєтт.

А якщо буде син, подумала вона, зважаючи на Тедді, то най буде Г’ю. Цьому хлопчику народитися не судилося.

Їм здавалося очевидним, що імена братимуть з Шекспіра. Ішов 1952 рік, вони досі намагалися з’ясувати, що ж таке: бути англійцем. Їм у цьому мала помогти юна королева, повстала Ґлоріана. На своєму безцінному грамофоні вони слухали, як Кетлін Фер’єр співає британські народні пісні. Вони поїхали послухати, як вона співає з оркестром Галле на відкритті Залу вільної торгівлі у Манчестері, розбомбленого у 40-му. Ненсі здавалося, що 1940 — це сива давнина.

— Скільки в нас тоді було дурного патріотизму, — сказала вона, втираючи сльози, коли аудиторія тупцяла та схвально ревіла на Ельгарі й «Землі надії і слави».

Коли наступного року Кетлін Фер’єр передчасно померла, Білл Моррісон сказав «Чудова була дівчина» й записав її до уродженок півночі, хоча вона й походила не з того боку Пеннінських гір. Він написав про неї некролог у «Віснику».

Ненсі полюбила Віолу з першого погляду. Це «coup de foudre», — сказала вона, приголомшливіший і сильніший за будь-яке романтичне кохання. Цілий світ матері та доньки, цілісний і непорушний, зводився одна до одної. Тедді знав, що ніяка інша особа його так не поглинатиме. Він любив дружину і доньку. Може, це надійне тепло, а не велична одержимість, та все ж у нього й сумнівів не виникало, що він поклав би за них голову, якби виникла така потреба. Він також знав, що ніколи не хотітиме чогось іншого, чогось більшого, гарячих скибок кольору, пристрасті у коханні чи війні. Це все лишилося позаду, тепер на нього чекали інші обов’язки — не перед собою чи країною, а перед цією маленькою родиною.

Чи було те, що відчувала Ненсі, любов’ю? Може, то було хворобливіше почуття? Може, воно було засноване на спільному перебуванні між життям і смертю. Звісно, його уявлення про материнство було засноване на Сильвії. Він знав, що вона дуже сильно любила його, коли він був маленький (та, мабуть, і все життя), але її щастя від нього не залежало. (Правда ж?). Звичайно, він ніколи не розумів матері до кінця — мабуть, її взагалі ніхто не розумів, а батько й поготів.

*

Легковажна атеїстка Ненсі вирішила, що Віолу треба охрестити.

— Наскільки я розумію, це називається лицемірство, — сказала Сильвія, коли Ненсі не чула (значна частина її розмов із Тедді відбувалася саме тоді, коли Ненсі не чула).

— Тоді ти теж лицемірка, — сказав Тедді. — Ходиш до церкви, хоча я знаю, що в Бога не віриш.

— Ти такий добрий чоловік, — сказала Ненсі згодом. — Ти завжди стаєш на бік дружини, а не матері.

— Я на боці здорового глузду, — сказав Тедді. — Просто так склалося, що ти майже завжди на цьому боці, а мати — ні.

— Я не хочу ризикувати, — сказала Ненсі Сильвії на хрестинах. — Перестраховуюся, як Паскаль.

Покликання на французьких філософів-математиків Сильвію не вмилосердили. Якби ж Тедді просто одружився з менш освіченою дівчиною, — подумала вона.

Вони повернулися «додому», щоб охрестити Віолу.

— Чому ми досі називаємо це домом, коли в нас тепер є такий гарний власний дім? — розмірковувала Ненсі.

— Не знаю, — сказав Тедді, хоча розумів, що в його серці Лисячий закут завжди лишатиметься домом.

Хрещені матері (тітка Бея й Урсула) пообіцяли зректися нечистого й не повставати проти Бога, а потім вони відсвяткували хрестини у Галках з вершковим хересом і кексом із цукатами. Годі й казати, Сильвію дратувало, що святкували там, а не у Лисячому закуті.

Щоб відзначити благополучний прихід Віоли на світ, Тедді подарував Ненсі перстеника з маленьким діамантом:

— Це обручка, якої в тебе не було.

*

Віола росла — личинка товстішала, але метеликом ще не стала. Ненсі вийшла на роботу, коли Віола пішла в початкову школу в селі, — її взяли на півставки у дорогу приватну англіканську закриту школу неподалік. Туди віддавали дівчат, які провалили екзамени, але батьки не могли змиритися із соціальним приниженням, яким став би перехід до середньої загальноосвітньої школи.

Фермер сказав, що може продати їм Ейсвік, і вони попросили кредит, щоб викупити стару ферму. Здавалося, так життя й плинутиме: у Тедді амбіцій не було, та й Ненсі видавалася усім задоволеною, аж доки одного дня влітку 1960 року, коли Віолі виповнилося вісім, вона вирішила полишити насиджене місце.

Жити на природі — це, звісно, мило, сказала вона, але Віолі вже незабаром потрібно буде більшого: школа із сильними старшими класами, до якої не треба годину їхати автобусом, друзі, соціальне життя, «у цій глушині» таке складно знайти. Та й ферма завелика, її не відмиєш, опалення влітає в копієчку, а каналізація — просто з Темних Віків. Тощо.

— Здається, у Темні Віки каналізації не було, — зауважив Тедді. — Мені здавалося, тобі тут подобалося, бо у ферми є свій характер.

— У тебе того характеру аж забагато.

Цей наступ став для нього цілковитою несподіванкою. Вони сиділи у ліжку й читали бібліотечні книжки, добігав кінця нуднуватий (бодай для Тедді) день, проведений на місцевій сільськогосподарській виставці за дорученням «Вісника». Після певної кількості випещених овець і вигадливих стендів з овочами на таких оказіях ставало нестерпно нудно. Він вжахнувся, коли його запрягли судити бісквіти у тенті Жіночого інституту (він почувався, як журі на конкурсі краси).

— Легкий, як пір'їнка, — він вдячно вдався до кліше, оголошуючи переможця.

Були канікули, а Ненсі хотіла перевіритися в окуліста, тож Тедді сказав, що раз погода добра, візьме Віолу з собою на виставку. Віолі, звісно, не подобалися тварини. Корови і свині її лякали, вівці — нервували, а ще вона починала вищати, варто було гусці бодай поглянути у її бік (прикрий випадок, коли вона була мала).

— Але там будуть не тільки тварини, — з надією сказав Тедді.

І справді, там була виставка квітів, яку Віола назвала «милою», але потім вона не послухала попереджень Тедді та стала засовувати ніс у всі вази з горошком пахучим. Тоді в неї почалася алергія. Змагання псів-пастухів були «нудні» (тут Тедді навіть погодився), натомість Віола була в захваті від організованої Юними фермерами забави, де треба було м’ячем збити кокос зі стовпчика. Вона витратила на це купу грошей — і дарма, бо кидала м’яч навмання, не прицілившись. Врешті Тедді прийшов їй на допомогу, кинув кілька м’ячів і виграв золоту рибку, щоб донька не лишилася з порожніми руками. Ще там була виставка поні — попри те,