Читати книгу - "Маг"

Мабуть, перше, що я усвідомив, — це окремішність кожного з нас. Не війна як така порізнює людей. Знаємо, що вона згуртовує. Але поле бою — зовсім інша річ. Бо тут навіч постає зримий ворог — смерть. Враз перестали гріти душу леґіони вояків. У них втілився Танатос, моя погибель — у всіх, і в досі невидимих німцях, і в моїх товаришах, і в Монтаґю.

Суще безумство, Ніколасе. Березневим ранком у глибоких траншеях стоять тисячі англійців, шотландців, індусів, французів і німців. Навіщо? Якщо пекло справді є, то ось воно. В ньому немає вогню й диявольських вил. У ньому почуваєшся поза межами здорового глузду, як було тоді біля села Нев-Шапелль.

На сході спроквола займалася ранішня зоря. Вщухла мжичка. Звідкись долинула пташина трель. Я розпізнав тинівку. Останній відголос світу живих. Ми просунулися ще вперед, до рубежу атаки. Нашій стрілецькій бригаді належало сформувати другу хвилю наступу. До німецьких шанців нам залишалося менш ніж двісті ярдів, а солдатам переднього краю — удвічі менше. Монтаґю глянув на годинник. Звів руку. Запала мертва тиша. Опустив руку. Якихось десять секунд нічого не діялося. А тоді ззаду, здалеку обізвався пронизливий барабанний дріб, зачастили тисячі тимпанів. Коротка мить — і перед нами вибухнув увесь світ. Ми скулилися. Затряслася земля, небо, душа — геть усе. Ви не уявляєте, що це таке — перші хвилини артилерійської підготовки. Це був перший за всю війну масований обстріл, найбільший за всі попередні часи.

З переднього краю сполучним окопом до нас пробрався вістовий. Обличчя й однострій вкриті червоними патьоками. Монтаґю спитав, чи не поранений він. Той відповів, що там, попереду, всіх забризкала кров із німецьких траншей. Вони так близько… Якби ж то викинути з голови цю близькість…

За півгодини вогневий вал перейшов на село. Дивлячись у перископ, Монтаґю крикнув: «Їм непереливки! — А тоді: — Бошам гаплик!» Вискочивши на земляний насип, він дав рукою знак, щоб ми виглянули понад край окопу. За сто ярдів від нас довга низка солдатів підтюпцем тяглася по розритій ріллі до потрощених дерев і зруйнованих стін. Пролунали поодинокі постріли. Хтось упав. Звівся й побіг. Тільки спіткнувся. Коли ці вояки добігли до краю села, всі навколо мене загорлали «ура». Їм відгукнулися наші з переднього краю. Здіймалася багрова заграва, настала наша черга стати до бою. Було важко йти. З кожним кроком страх поступався місцем жахіттю. У нас не стріляли. Але земля дедалі густіше покривалася гиддю. Невпізнаванні шматки людських тіл, рожеві, білі й червоні, обляпані грязюкою, й досі з клаптями тканини — сірої й барви хакі. Ми перетнули наш крайній рубіж і вийшли на нейтральну смугу. В німецьких шанцях не було на що дивитися. Усе або злетіло в повітря, або покрилося землею. Тут ми на хвилинку спинилися й полягали у воронках, майже умиротворені. На півночі гриміла стрілянина. Камерунці наткнулися на колючий дріт. За двадцять хвилин у їхньому полку залишився тільки один офіцер. Убито чотири п’ятих усього числа солдатів.

Попереду, серед зруйнованих хат, з’явилися постаті з піднятими руками. Декого підтримували товариші. Перші полонені. У багатьох пожовтіли обличчя від лідиту[96]. Жовтошкірі люди з-за білої завіси світла. Один ішов просто на мене, похитуючись, безтямно перехиливши голову, й раптом упав у глибоку вирву. Виповз звідти, поволі випростувався й побрів далі. Були такі, що плакали. Поблювавши кров’ю, один із полонених звалився перед нами й застиг.

Ми побігли до села. Опинилися на тому, що колись було вулицею. Спустошення. Гори ґрузу, уламки тинькованих стін, розтрощені крокви, жовті калюжі лідиту. Знову замжичило, дощові краплі виблискували на камінні й на шкірі трупів. Не одного німця смерть застала під дахом оселі. За десять хвилин я побачив увесь товар у м’ясницькій ятці війни. Пролито кров, зяють наскрізні рани, стирчать кості з пошматованого м’яса, нестерпно смердять вивернуті нутрощі… Описую все це тільки тому, що воно викликало в мені, хлопцеві, який досі не бачив навіть померлого своєю смертю небіжчика, зовсім не те, чого можна було сподіватися. Не страх, не нудоту. Кілька вояків блювало. А я ні. В мені постало тверде переконання: ніщо не може виправдати це пекло. Хай уже Англія стане прусською колонією, це в тисячу разів краще. Пишуть, що такі сцени викликають у новобранцеві сліпе прагнення вбивати. Зі мною вийшло навпаки. Я сліпо запрагнув уціліти.

…Кончіс звівся.

— Маю для вас випробування.

— Яке випробування?

Він подався до спальні й зразу вернувся з гасовою лампою, що світила нам при вечері. У білому колі світла він виклав принесене — гральну кість, скляночку, блюдце й коробочку з таблетками. Я глянув на свого співбесідника через стіл, на пильні очі, що не зводили з мене погляду.

— Зараз вам поясню, чому ми пішли на війну. Чому людство завжди вдається до неї. Річ не в соціальних чи політичних причинах. Не держави воюють, а люди. Немовби заробляють право на сіль[97]. Хто повоював, той матиме її аж до смерти. Розумієте, що я хочу сказати?

— Звичайно.

— У моїй ідеальній республіці все було б дуже просто. Я запровадив би випробування для кожного юнака, що дожив до двадцяти одного року. Кожному треба прийти до лікарні й кинути кість. Одне з чисел на шести гранях означає смерть. Якщо воно випало, то цього юнака безболісно умертвлять. Без бридні. Без звірства. Без нищення невинних очевидців. Один-єдиний клінічний кидок кубиком.

— Безперечно, це краще, ніж війна.

— Так гадаєте?

— Атож.

— Ви певні цього?

— Якби