Читати книгу - "Маг"

— Ви сказали, що на війні ані разу не побували в бою.

— Так.

Кончіс витрусив із коробочки шість пожовклих корінних зубів. У декотрих були пломби.

— Під час Другої світової їх вставляли шпигунам — і вашим, і нашим, усім. На випадок провалу, щоб не було допитів.

Він поклав одного зуба на блюдці й роздушив скляночкою. Оболонка виявилася крихкою, як шоколадка з лікером. Витекла крапелька безбарвної рідини з їдким моторошним запахом гіркого мигдалю. Кончіс поспішно вхопив блюдце й поніс його у простягненій убік і трохи дозаду руці на той кінець тераси. Тоді повернувся.

— Пілюльки для самогубства? — спитав я.

— Саме так. Синильна кислота.

Він підніс угору кість і показав мені всі шість граней.

— Хочете, щоб я кинув цим кубиком? — усміхнувся я.

— Пропоную вам прожити всю війну. За одну мить.

— А якщо я відмовлюся?

— Подумайте. За хвилину ви зможете сказати: я важив головою. Грав зі смертю й виграв життя. Це дивовижне відчуття, коли вцілієш.

— Та чи не завдасть вам клопоту моє тіло?

Я й далі усміхався, але вже не так широко.

— Зовсім ні. Я легко доведу, що сталося самогубство.

Його погляд пронизував мене, наче остень рибину. Якби таке запропонували сто осіб поспіль, я не сумнівався б, що дев’яносто дев’ять блефують. Він був інший — один на всю сотню, і я почав нервуватися. Нічого не міг вдіяти з собою.

— Російська рулетка.

— Ці пілюльки надійніші. Вбивають за кілька секунд.

— Не хочу грати.

— Отже, ви боягуз, любий приятелю.

Кончіс відкинувся назад і спостерігав за мною.

— Мені здалося, що ви вважаєте сміливців дурнями.

— Так, бо вони вперто жбурляють кості — ще і ще. Але молодик, що не спромігся хоч один раз у житті піти на смертельний ризик, — це боягуз і дурень водночас.

— А ви пропонували такий ризик моїм попередникам?

— Джон Левер’є не дурень і не боягуз. Навіть у Мітфорда немає другої з цих двох вад.

Отут Кончіс упіймав мене на гачок. Усе це безглуздо, але й ніяк не можна допустити, щоб мене впіймали на блефі. Я потягнувся до скляночки.

— Хвилинку. — Він нахилився над столом, схопив мене за зап’ясток і підсунув один із зубів. — Я не бавлюся в дитячі ігри. Присягніть, що коли випаде шістка, ви розгризете пілюлю.

На його обличчі застигла поважність. Мені закортіло ковтнути набіглу слину.

— Присягаю.

— На все, що для вас найсвятіше.

Трохи повагавшись, я стенув плечима.

— Гаразд. На все найсвятіше.

Кончіс простягнув мені кість, я поклав її в скляночку. Потрусивши, кинув. Кість покотилася по скатертині, вдарилась об мосяжну основу лампи, відбилася, гойднулася й лягла.

Шістка.

Ані не поворухнувшись, Кончіс видивлявся на мене. Я зразу відчув, що ніколи й нізащо не розгризу цієї пілюлі. Годі було підняти очі. Збігло, мабуть, секунд п’ятнадцять. Я усміхнувся, глянув на нього й похитав головою.

Не зводячи з мене погляду, Кончіс узяв зі стола зуб, надкусив і проковтнув рідину. Я побуряковів. І далі дивлячись мені у вічі, він поторохтів скляночкою й кинув кубика на стіл. Шістка. Знову кинув. Знову шістка. Він виплюнув порожню оболонку зуба.

— Тільки що ви вибрали таке саме рішення, яке вибрав я сорок років тому, того самого ранку в селі Нев-Шапелль. Ви повелися так, як пристало кожній розумній людині. Поздоровляю.

— Як же так? Таж ви вели мову про ідеальну республіку, хіба ні?

— Всі ідеальні республіки — ідеальна нісенітниця. Прагнення ризикувати життям — це наше найгірше збочення. У пітьмі зароджуємося, до пітьми й повертаємося. Навіщо ще й жити в пітьмі?

— Але цей кубик фальшований, набитий оловом.

— Патріотизм, пропаганда, професійний обов’язок, esprit de corps[98] — що це таке, якщо не кості шулера? Є тільки одна маленька різниця, друже Ніколасе. Натамтому гігантському столі, — він зібрав у коробочку решту зубів, — пілюлі справжні, а не імітовані. Не мигдальний лікер у відповідно забарвлених пластикових штучках.

— А як повелися ті двоє?

Кончіс усміхнувся.

— Щоб забезпечитися від ризику й відібрати у своїх рабів свободу вибору, суспільство вживає різні способи — наприклад, втовкмачує в голову цим рабам, що минувшина вища від сучасности. Джон Левер’є — католик. І він мудріший від вас. Взагалі відмовився від цього випробування.

— А Мітфорд?

— Я не марную часу на те, щоб відкривати очі сліпим.

Якусь мить Кончіс дивився мені в очі, ніби хотів пересвідчитися, чи дійшла до мене ця опосередкована похвала, а тоді, неначе для того, щоб не перехвалити, прикрутив ґнота лампи. Я опинився в темряві — і дослівно, і переносно. Зникли рештки видимости того, що я тут звичайний собі гість.