Читати книгу - "Предок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На хвилину видалось: що сам він пливе, коливаючись хмаркою…
Довкола — безмежна просторінь, без образів, без контурів, без барв… Як дійсний, прадавній хаос, коли ще «безодня не була означена і води не вміщені в межі свої…»
Глибоким зітханням скинув із грудей примару й опритомнів.
Оглянув кімнату, стіл, заложений скриптами…
Він — Адам Дунін-Борковський тільки «вчитель латинської мудрости» та «скриб», переписувач емірів!
Стосами навалені і переплутані коло нього пергаменти: самаркандські, кордовські… списки грецькі, латинські, арабські…
Ніколи вже не побачить він своєї срібної Стирі…
Тільки побратим Карльос, — як прийде за нього викуп, — перекаже Волині його привіт…
Побіжить там дальше Карльосове — а не його, Адамове! — життя… Там, де мало би пробігти життя Адамове…
Дивно це!.. Але — це так… Дивні, й незрозумілі речі бувають на світі…
Де Кастро! — вперше тільки тепер згадав, що знав це наймення ще вдома. Дійсно, десь близько біля їхніх маєтків, поміж іншими чужинцями, яких було повно на Волинській Землі[192], був і той еспанський рід… Здається, говорили про нього: «єретик»… Але про кого тільки не говорили того самого?
Юнаком іще був тоді Адам, і справи віри його не дуже цікавили, але пам’ятає, як усе життя було переткане одним питанням: де правдива, а де неправдива віра?
Знову струснув головою, випростався й засвітив лямпку — олійову, але з запашним олієм: іншого емір не дозволяв уживати в своєму домі.
Взяв у руку перо, бринькнув пальцем по гостряку: було загострене ідеально!
І перейшов очима по манускриптах, ніби повітав приятелів: Діодора Сицилійського, Касія Діона… перевів погляд на арабських істориків.
Ось — привабливий Ібн-ель-Атар, що описав Еспанію як країну казкових скарбів та чудес… Ось Ібн-Абґарі, закоханий у Севілю…
Це він, у числі захоплених арабами скарбів умістив ще й «30.000 дівчат і стіл Соломонів»…
Он там — найповажніший скрипт Ібн-Калду на: «Акбар Моджмуа», що найправдивіше й найдокладніше оповідає про «успіхи арабського меча…»
Усміхнувся:
— Неволя… але: чи вже ж така тяжка його, Адамова, неволя, коли порівняти її з неволею інших — таких численних! — бранців?
Він — невільник. Але ось, перед ним цілий світ знання та думок! Найширший і найвільніший світ, що йому він радо віддає все своє серце… Все?..
І раптом, у глибині його серця ясно блиснув погляд сяючих очей… Самих тільки очей! Обличчя бо, Адам не знає, не бачив іще його ніколи!
А очі обведені антимонієм…
— Як очі газелі! — переставив своє порівняння, сказане перед годиною.
Коли б не належали Ібрагімовій сестрі Зораї, ці очі могли б бути очима Ангела…
І що ж? Піде з цими «ангельськими» очима до гарему якогось еміра!.. А хоч би й до самого султана!.. А він, «сіді-Аадам»[193] як звуть його тут «агаряни» — чи сарацини![194] — схилятиметься й далі над сторінками Ель-Хатіба Ґранадського… Але ж — і вона любить книгу… мудрість… знання…
І раптом заспівав у душі вірш Омар-Каямів[195]:
— «Твоє личко — різблене з пелюстків дикої рожі…»
Кинув перо. Зняв зі стіни торбан. Сам, — на дозвіллі! — зробив його тут знечев'я. Бо ще хлопцем навчився не тільки «бити по струнах», але й робити бандури й торбани.
І тут, тепер, це його найбільша втіха й найліпший лік у хвилинах туги.
Кинув перепаску на плече й вийшов у сад тихий і свіжий як дівочий сон. Пішов далеко — аж до мармурової лавки, під шапками дактилевих пальм.
І попливла — як цівка густого, вібруючого меду — солодка мелодія.
Гарний, драматичний тенор обнявся з голосом інструменту… Звивався й плив, розходився з металевим голосом струн. Ніби посварившись… як розходяться на хвилю закохані, щоб незабаром обнятись іще палкіше.
Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була, як жива істота:
«…блакитнокоса, срібнонога красуня»… — пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітіс…
І досадно всміхнувся:
— Тільки ця красуня-ніч слухає моїх пісень!.. А «та»… або вже спить, або заглибилась у студії свого Корану… І не чує!..
Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої. Але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі, жіночі кроки.
— Вона?.. — затріпотіло серце, а очі впились у блакитняву примару, що випливаючи на ясне тло стежки, то поринаючи в тінь дерев, легко підпливала до нього.
— А хоч би й не «вона»!., А все ж хтось зрозумів його тугу!..
Постать уклонилась здалека й зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений у зелену, шовкову хустку пакунок.
Взяв і відчув дотик м’якого шовку та аромат шіразьких троянд.
Та ж не встиг спитати, як уже був сам.
Із хусточки випав шматочок пергамену. В пакуночку ж була
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Предок», після закриття браузера.