Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

Колишній отець Арсентій заскрипів стільцем, кашлянув у квадратний кулак і, повністю розуміючи урочистість моменту, оголосив воркітливим басом:

— А було те взимку одна тисяча дев’ятсот двадцять…

Чудові сани, прикриті ведмежою шкурою, занесло на повороті; тому сам повелитель всієї Темірбаської тайги, його благородіє штаб-ротмістр Вигузов, рухаючись за законами механіки по інерції, вилетів із саней і, мало не врізавшись у величезний кедр, зарився по пояс (беручи від шапки) в кучугуру.

Ця подія трохи затримала штаб-ротмістра,

і до рудника він прибув пізніше, ніж розраховував.

Величезну брилу абсолютно білого металу вже майже звільнили від шкаралупи мідного колчедану, і тепер темірбаські дядьки, котрих вигузівські бандити зігнали на рудник, “відбувати повинність вітчизні”, з цікавістю розглядали знахідку.

Як тільки здалеку долинув гучний окрик “р-р-р-ррозійдись”, біля блискучої брили стало порожньо. Повелитель Темірбаської тайги під’їхав до чуда, скинув з руки хутряну рукавицю, дістав з-під шуби лорнет і втупив очі, в дивовижний самородок. Срібло? Платина?

Про такі самородки штаб-ротмістр ніколи не чув. Гостроверха блискуча штуковина, вища за людину, з прямими гранями, що сходились угорі…

Вигузов витяг з-під ведмежої шкури ногу й штовхнув нею візника в спину. Санки слухняно зрушили з місця і під’їхали впритул до чуда. Щоб краще розгледіти дивний самородок, штаб-ротмістр нахилився до нього з лорнетом… І раптом ручка лорнета висмикнулась з його пальців, і вся оптична споруда, єдина на чотириста верст в окрузі, прилипла до блискучої штуковини.

Кілька секунд очманілий повелитель розмірковував над тим, що ж сталося. Потім він намагався одержати свої коштовності назад. З великим зусиллям йому це вдалося зробити.

Відсмикнувши лорнет від рівної поверхні брили, Вигузов зрозумів, у чому справа. В цьому клятому Темірбаші не було ювелірів, і оправу ротмістрового лорнета довелося викувати з заліза, — стара зламалася ще місяць тому, коли за ним ганялися червоні партизани.

Отже, не коштовність? А просто залізо, тільки чомусь магнітне і ні краплиночки іржі.

Вигузов подумав і наказав зганяти коней, збивати поміст, везти знахідку на завод. Диво собі дивом, звичайно… Та залізо в тутешній тайзі теж під ногами не валяється, і наконечники для козацьких списів з нього вийдуть кращі, ніж з міді!

Порох і свинець, які банда захопила влітку, закінчувались, і треба було озброюватися будь-чим, хоч І ножами з обручів од пивних бочок. Тому й вирішив штаб-ротмістр, аби рудник і завод розпочали діяти…

А наступного дня повелитель наказав покликати до себе місцевого священика, котрий славився своєю вченістю. Чутки про цю славу дійшли й до банди.

— …Чи не бажаєте ще, отче Арсентію? — штаб-ротмістр налив із темної пляшки у чарку.

— Дякую красно! — Чорночубий молодий піп нерішуче підсунув чарку. — Мабуть, останню. Що ж до незвичайності предмета, котрий знайшли на заводі, пане ротмістре, то в божій волі посилати найрізноманітніші дива. Метеори, наприклад…

— Гаразд, отче Арсентію! Звідки не взявся подарунок, подякуймо Господу Богові… І не словом токмо, а й ділом! Завтра ж, далебі, накажу ковалеві викувати з цієї штуковини хрест для вас. Господь Бог хай простить нам гріхи наші!..

Банда Вигузова покинула Темірбаш, як тільки просохли дороги, а до осені вже й зовсім перестала існувати… Але обіцянку свою штаб-ротмістр устиг виконати.

На цьому місці розповідь колишнього отця Арсентія урвалась через справжнє чудо: кандидат історичних наук Григорій Тарасюк та кандидат фізико-математичних наук Матвій Бєлов, одночасно відчули, як незрозуміла, а проте непереборна сила підняла їхні тіла й кинула до стільця, на котрому сидів оповідач. Руки вчених самі собою, попри їхню волю потяглися до пакунка, схопили його, здерли обгортковий папір і витягли на світ божий важкий блискучий хрест із білого металу.

…А наступного дня хрест привезли спеціальним літаком у Новосибірськ — в Інститут металознавства.

Металознавці розпочали дослідження — якомога детальніше.

На Тарасюків подив, Бєлов не залишився стовбичити в лабораторії. Сказав, що в нього невідкладна справа в обсерваторії, і побіг.

Професор Файзуллін, звичайно ж, знав Альдамакове “Пояснення”. І ніколи не мав сумніву, що “зірка Таїра” — плід прикрої помилки.

— Немає такої зірки — Таїра, ні, ні і ні! Це я вам кажу абсолютно точно. Така зірка не згадується в жодній книзі.

— З однієї, до речі, ми з вами довідались про неї, — заперечив Матвій.

— Одна ластівка ще не робить весни! — люб’язно усміхнувся професор.

— Але свідчить про те, що весна існує, — дуже серйозно сказав Матвій. — Не було б весен — не було б і ластівок. Жодної ластівки!

— Здаюсь! — знову усміхнувся професор. — Але яке це має відношення до зірки Таїра?

— Найбезпосередніше. Найлегше вважати незрозуміле за непорозуміння. Як справедливо сказав один молодий товариш, завчені істини з чужих слів застряють у голові міцніше, ніж іржавий цвях у сухій колоді… Важче знайти незрозумілому пояснення.

Файзуллін стиснув плечима, знову прочитав текст.

— І все-таки я думаю, що це якесь дивне непорозуміння. Звичайні зірки мільярди фоків не зникають з небосхилу. Природа не поспішає… Далебі, не варто сушити собі голову.

— Ні, варто! — вперто сказав Бєлов. — Послухайте, професоре, я маю до вас невеличке прохання. Вірите ви в зірку Таїра чи ні, однак догнав — не догнав, а погнатися можна. Послідкуйте, будь ласка, за простором навколо сузір’я Риби. Раптом побачите щось незвичне! Дуже прошу вас! Обіцяєте?

Минув день, і хіміки повідомили, що хрест зроблено із сталі — надзвичайно жароміцної та кислототривкої сталі.

Відтак металознавці визначили, що метал, з якого зроблено хрест, було колись виплавлено під вакуумом.

Потім радіохіміки встановили,