Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

спорту. А проте тутешню тайгу хлопець знав до дрібниць, виріс тут і посаду одержав, можна сказати, у спадщину від батька. За словами лісничого, в усьому районі ніяких загадкових предметів, що мали б розмір понад метр, не було відомо. Але як хлопець чесний і точний, він не схотів ручатися за предмети меншого розміру.

Третя основна надія — голова Темірбаського клубу туристів (цей був уже справжній дід — і кремезний, і з бородою, — шістдсятитрьохлітній пенсіонер, колишній паровозний машиніст) — спочатку думав, ніби його розігрують. А коли переконався, що розмова йде серйозна, винуватим голосом сказав:

— Хіба що в громадянську, коли я партизанити йшов, побували тут ваші марсіяни, та тоді ж і відлетіли назад, нічого нам не залишивши на згадку.

Після краху всіх цих надій не дивно було вдатися до авантюр. Тим паче, що в самій назві місцевості Матвієві і Григорію вчувалося щось космічне.

Можливо, все-таки Тарасюк умовив би Матвія залишитись у місті, якби не ^піддав жару відповідальний секретар міської газети “Красный горняк”.

Цей самий відповідальний секретар, неймовірно рудий юнак, насамперед доповів Тарасюкові та Матвію про все, що він думай над проблемами відвідання нашої планети гістьми із космосу в минулому, в сучасний момент і в майбутньому. А потім ознайомив їх з надрукованою півроку тому в “Красном горняке” статтею-бойовиком одного відомого в республіці літератора. Відомий літератор стверджував із властивою йому категоричністю, що не лише ім’я, але й походження падини (“величезної, схожої на лійку, з пологими краями екзогенної западини”) пов’язане з падінням метеорита, котрий, у свою чергу, міг бути, так би мовити, і не зовсім звичайним метеоритом.

Матвій вчепивсь у статтю, як рак, а Тарасюк тим часом спромігся пояснити відповідальному секретареві ситуацію.

Всі звичайні джерела інформації вичерпані. Потрібні принципово свіжі ідеї…

— Зрозумів! — відрапортував відповідальний секретар.

Він миттю одягнув пістрявий піджак з ромбиком університетського значка і зник за дверима.

Тарасюк підійшов до вікна й розчинив його. Звідти долинув громоподібний тріск мотоцикла, що від’їжджав.

— Сучасний інтелігент, — схвально мовив Тарасюк. — От сатана, глушителі зняв!

До Шайтанової падини дороги не було, і всю відстань — двадцять вісім кілометрів — мушкетери пройшли пішки. Потім, упевнившись у тому, що таємничі явища природи або цивілізація в затишній западині між трьома сопками повністю відсутні, Тарасюк присів на блідо-рожевий валун і з серцем штурхнув його добряче стоптаним підбором:

— Шах і мат! Коли тільки твій знак — не те, що лежить піді мною…

Бєлов критично примружився.

— Якби ось так, разом з твоєю фігурою, можна було б замислитись. А без неї… Діставай ковбасу! — і пошкандибав по воду до струмочка, що протікав поблизу.

Тарасюк захопив ротом край принесеного Матвієм казанка і почав закидати його над головою. Чулося лише приглушене булькання. Григорій поставив казанок, витер губи й сказав:

— Іще.

Матвій знову рушив до струмочка.

Від другого казанка йому теж нічого не лишилося, від третього — лише краплиночка.

Матвій акуратно сполоснув приплюснуту алюмінієву посудину, що пройшла разом з Григорієм не одну тисячу кілометрів, і напився. На денці ще лишилося трошки води.

Тарасюк скептично мугикнув і допив залишок.

Після хліба з ковбасою й води з струмочка треба було лягати на взяті з собою готельні ковдри і спати. Бо, як справедливо запевняв напередодні Григорій, вимагаючи, щоб вихід до Шайтанової падини було призначено не пізніше ніж о пів на четверту ночі, зробити п’ятдесят шість кілометрів за одну добу — завдання не під силу навіть Портосові. Особливо коли додати до перших двадцяти восьми кілометрів ще з добрих десять, які вони мали виходити по падині та по схилах навколишніх сопок, не дуже пристосованих до піших прогулянок.

На щастя мушкетерів, дощу вночі не було. Тарасюк прокинувся о пів на восьму, дістав кишеньковий томик віршів Гейне і, не встаючи, читав до пів на дев’яту. Тільки після цього він розштовхав Матвія, що спав безпробудним сном.

До готелю повернулися, коли на вулицях уже давно світили ліхтарі.

Чергова, видаючи од кімнати ключ, сповістила, що товаришів учених шукав один молодий, рудий, І один літній чоловіки. Сказали, що завтра зайдуть ще.

Тарасюк кивнув на знак згоди. Раз іще зайдуть, то для чого розпитувати?

Матвій, від утоми й рота не розкривши, поплентався на другий поверх у номер.

Тарасюк, як завжди, прокинувся о пів на восьму. В двері делікатно хтось стукав. Матвій сидів на ліжку, шепотів: “Зараз, зараз…” — і, не попадаючи ногами в туфлі, намагався одягти задом наперед штани.

Із спритністю витівника Тарасюк натягнув на себе ковбойку, вскочив у штани, кинувся до дверей і відчинив їх навстіж.

Легенько підштовхуваний у спину рудоволосим відповідальним секретарем до номера пропхався широчезний могутній чоловік невизначеного віку (може, п’ятдесят, а може, й усі сімдесят років), з благодушною синювато-багряною фізіономією, з носом такого ж кольору, товстими губами та ясно-синіми очицями. Під пахвою чоловік тримав згорток.

Він скинув круглу оксамитову тюбетейку, оголивши здоровенний, без єдиної волосинки, засмаглий коричневий череп, поклав згорток на стілець і, подавши Тарасюкові широчезне лаписько, відрекомендувався:

— Колишній священик храму святого Даміана отець Арсентій, а нині пенсіонер Митрофанов Арсентій Хомич…

Потім, важко сопучи, підійшов до Матвія потис йому руку, повернувся на попереднє місце, бочком сів на стілець біля свого пакунка і запитливо глянув знизу вгору на проводиря.

Відповідальний секретар, який уважно і серйозно спостерігав з порога, підсів до столу витяг з кишені великий цератовий блокнот, розгорнув його на списаній до половини сторінці, поклав на неї авторучку і лаконічно наказав.

— Їдьмо!