Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

— Країна! — з гордістю першовідкривача урочисто вимовив Тарасюк, виходячи з машини.

Матвій промовчав.

Чомусь люди завжди найбільше боялися того, що їх чекає в майбутньому, хоча частіше слід було б побоюватися того, що лишилось у минулому.

Коли, наприклад, кажуть, що незабаром ракети будуть звичайним пасажирським транспортом, то в серці холоне. Пригадується барон Мюнхгаузен верхи на ядрі. Або відьма на мітлі. І забувається, що ще вчора на реактивних літаках злітали до неба лише люди відчайдушно хоробрі, а сьогодні реактивна авіація везе бабусь у гості до внуків…

Саме з цих причин і забобонів мушкетери з задоволенням розглядали маленький, наче метелик, чотирикрилий літачок, що затишно вмостився на зеленому газончику льотного поля. Його навіть не хотілося називати літаком — це був аероплан. Тарасюку він здавався майже живою істотою, і в усякому разі — далеко симпатичнішим, ніж будь-яка багатомісна машина.

Всю безпідставність свого потягу до архаїки вони відчули на повну силу вже при зльоті. “Бісів кукурузник”, як негайно охрестив Тарасюк ні в чому не винувату машину, вилаявши водночас ні до чого не причетний злак, з самого початку тримався наче необ’їжджений кінь на манежі. То ставав дибки, то раптом підкидав круп, то починав гасати з боку в бік. Причому, на відміну од манежу, тут не можна було ні зупинити коня, ні скочити з нього.

— Нерівномірне нагрівання атмосфери! — пояснив Матвій, мужньо зціпивши щелепи і впершись п’ятами в протилежне сидіння, тоді як “кукурузник” з прискоренням дев’ять цілих вісімдесят одна сота метра на секунду в квадраті провалювався з однієї ями в іншу.

— Вертикальні потоки! — бурмотів Григорій, намагаючись не розкривати рота.

Лише над самим Темірбашем припинилася качка, і перед заціпенілим поглядом мушкетерів розгорнулося старовинне містечко — власне, навіть не одне містечко, а ціле сімейство великих і малих скупчень будинків і будиночків, пофарбованих у веселі світлі кольори — пісочний, абрикосовий, світло-зелений. Між будинками стирчало кілька башточок, оббитих дошками, — шахтових копрів, диміли димарі з яскраво-червоної та білої цегли.

В самій середині невеликого плато темніло кругле ямище з стрімкими схилами. На дні повзли грузовики.

Свавільні стрибки “кукурузника” стали ніби увертюрою до всього, що потім мало відбутися.

— Закон максимального свинства! — з серцем сказав Тарасюк головному інженерові Темірбаського гірничо-металургійного комбінату, коли той розгорнув перед ним полотнище, якого з успіхом-вистачало б на екран звичайного кінотеатру. Всю карту дуже густо покривали умовні позначки “погашених” і діючих шахт найрізноманітніших споруд, житлових приміщень, транспортних, електричних та різних інших комунікацій. Лише дуже спритне бісеня не зламало б собі ногу в цьому хаосі давно обжитого людьми шматка землі.

Темірбаська копальня існувала мало не з петровських часів… І ніхто не міг сказати, скільки віків до того брали тут люди мідну руду, що лежала на самій поверхні, а ще раніше — твердий блискучий кремінь.

Матвій засмучено дивився на полотнище. На круглому плато, що було затиснено між сопками, більше як на протязі двохсот років виникали то тут, то там каменоломні, шахточки, заводики, відвали, купи всякого сміття, а потім утворився кратер цього кар’єру, гідний доброго місячного цирку.

І скільки разів усе це було перерито та перелопачено! Що тут могло зберегтися?

Восьмикілометрова ділянка між сопками… Кращого місця для знака не знайшлося б і двадцять тисяч років тому. Але якщо знак і поставили, то, мабуть, не одна сотня років минула відтоді, як зникли його останні сліди.

Уламки знака давним-давно змішалися з камінням, що нагромаджене було тут скрізь, або розплавились у печі, потрапивши туди разом з рудою.

Але… — пустився в бійку — чуба не жалій.

— Починать розкопки! — скомандував Тарасюк, коли головний інженер залишив їх удвох,

…Ох, і не звичайні це були розкопки, і провадились вони не на звичному для археолога “полі”, а у великому світлому кабінеті, куди принесли їм усі карти й плани місцевості, що беруть свій початок ще з часів царя Гороха!

Два дні Григорій і Матвій витирали ліктями і коліньми пилюку із старих паперів та полотен. Знака не було. Заради справедливості варто додати, що не було й планів за цілі десятиліття.

Від сімнадцятого століття взагалі не збереглося жодного документа, про що, до речі, Тарасюка попередили ще в обласному архіві. Адже саме тоді в Темірбаші було збудовано перший завод і вилито перший дзвін…

Коли Григорій за допомогою Матвія докотив останній сувій до стінки, не без утруднень підняв його і прихилив у кутку, робочий день в управлінні комбінату вже скінчився. Було тихо.

Тримаючи в одній руці піджак, Тарасюк з усього маху ляснув по ньому другою рукою і зник за хмарою сірої пилюки. Матвій оглушливо чхнув і позадкував до дверей.

Григорій накинув піджак на широкі плечі, щиглем збив з лацкана прилиплу нитку й незворушно покрокував за Матвієм.

Зрозуміло, що це було чистісінькою авантюрою — на четвертий день після прибуття в Темірбаш стрімголов мчати в Шайтанову падину!

Але, з другого боку, — що ж робити, коли три основні надії рухнули в перші ж три дні?

Про крах першої основної надії — на геологічні й топографічні документи — ми вже розповіли.

Друга покладалася на лісничого. Замість класичного кремезного діда з зарослою бородою ми побачили довгорукого та довгоносого юнака, студента-заочника Ленінградського лісного інституту і майстра кінного