Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

— Люди, до чого ми дійшли! Не впізнаю себе і вас. Неволя!

Вітролом сумно захитав головою:

— Ой, неволя, це правда.

З малої іскорки ватра бунту розгорілася і щипала за очі, а Фока, прагнучи її придушити, весело промовив:

— Я нікого не примушував копати, це ваша власна воля. Але щоб керівник робіт підбурював інших, такого я ще не чув.

Вітролом обурився і виговорився:

— Керівник, але тільки до порядної роботи! Для болота я руки не подавав. Та якби ж це ще звичайне болото, а це ж мразниця така, як мацькола замерзла на провесні. І за що?

— Не годиться, — погодився Бомба.

— Паскудство! — вибухнув Мандат.

Фока доброзичливо насміхався:

— У лісі ви безстрашно голови підставляєте, а тут болота злякалися?

Мандат сплюнув.

— Не злякалися, а огидно. У лісі наша доля і нехай нас б’є, якщо хоче. Не страх є найгіршим.

Вітролом вказав на Мандата і уважно подивився Фоці в очі.

— Чуєте, до яких розмов допроваджує ваше болото — це не я підбурюю, а болото.

— Віл би збунтувався проти такої роботи, — рикнув Матарга.

Осмілівши вони вигукували один за другим:

— У такому, то й свиня би си не кочєла, хоть і любит болото.

— Гріх, гріх. І по селах перестануть нас поважати.

— Порядну працю кожен шанує, — захищав Савіцький.

Матарга заспокоївся і аргументував:

— Це порядне? Ану подумайте, паничу. З панів жоден не торкнувся б цього болота, тільки б бідних до цього запрягав. Але не нас! Щойно гроші задзвеніли і вже ніс в болото.

— Аж дивно, — казав Ґєлета, — що ви, паничу, ковальський син, із вчених майстрів, самі возитеся у цій гноївці і ще й нас у таке бабрання втягли.

— Але ж ніхто вас не змушує, — відповів Савіцький. — Не хочете, то покиньте, та гать конче потрібна. Що ж зробиш?

Матарга підіймав голос і думку все сміливіше:

— Нехай панове пришлють собі якихось таких, якщо хочуть мати дерево, але ми всі не наймити, як і ви двоє.

Вітролом додав із співчуттям:

— Ґазда з ґаздів і син майстра до болота? Такі часи.

Фока несподівано обурився:

— Нехай пришлють? Стукніться в чоло. Я, як тільки можу стараюся, щоб ви самі були ґаздами і панами в своєму лісі, а ви нам тепер хочете прислати панів і наймитів.

Ґєлета дражнив далі:

— Це щось таке, як ті заволоки з низин, що у Жабйому євреям туалети чистять.

Фока врізав повітря рукою, відклав лопату, сказав спокійно.

— Тепер зупиніться, відпочиньте і ходімо, а вже від завтра ми самі впораємося.

Вони здивовані охолонули, відпочивали, перш ніж піти, а тимчасом Матарга розповідав, дуючись, але при цьому плаксиво зворушливим голосом:

— Це потрібно зрозуміти. Там десь у низах є такі сироти, без батька, без мами, що навіть їх у житті не бачили, не знали. Живуть з дня на день, худяки нещасні, валандаються голодні, може їм хто-небудь кине скоринку хліба. Ну і жидок невірний, чи панок безбожний винюхають їх і закинуть сильця: «ходіть, заробите на хліб». Приведуть до болота, але й ті сиротиська, коли побачать таку баюру, як ця наша, то пробують втікати. І тоді той негідник з торби пляшку дістає і їм під ніс. «Ось, ковтніть собі». І вони, бідачиська, ґуль-ґуль один за другим, хотіли б ковтнути, як годиться. Але чорт відразу забирає: «гайда до болота, а потім ще отримаєте».

Фока перебив:

— Я вас горілкою не пригощаю, ані не обіцяю.

Матарга схвилювався:

— Хто ж так каже? Я лише так повчально, задля корисної освіти розповідаю. Ну і ті бідаки від тієї гарячки до горілки влазять в болото по чубки волосся. І так потрошки, пляшка за пляшкою, барильце за барильцем вливається до горла, а ті копають щораз глибше в болоті, аж поки життя закопають. Глянеш на них, це вже не люди, а брили болота, болотні гамани, лиця обліплені, наполовину сліпі від болота. Аж задубіють, аж падають, а все-одно горілки прагнуть. А негідник, коли побачить, що їм вже не вистачає сил, то горілку закриває і — марш! Ну і вони, небожатка, накарачках, впираючись носом в землю, повзуть просто на цвинтар. А якби мали родину, — закінчив Матарга із слізним скиглінням, у якому його голос не міг поміститися.

Йому вторили зітхання. Вітролом зойкнув, Бомба захрипів, Ґєлета насупився, мов на похороні, а Мандат зацікавлено розглядав, як все це відбувалось. Тільки Лесьо засоромився, а Іванисько захихотів пискляво по-козячому. Фока перервав:

— Досить тих казочок, бо ви надто вже себе жалієте.

Матарга вирішив образитись:

— Це не казки і дайте мені закінчити. Ну, і ті бандити шукають собі нових сиріт до болота і для болотної смерті. І хтозна, може й наші грошовиті панове такі самі?

— Вони всі однакові, — процідив Ґєлета.

Фока знущально усміхнувся:

— Такі оце ви ґазди, прості, як смереки, але видно, що від крутійства і смерека скривиться.

— Чому ж крутійства? це все правда, — впирався Матарга.

— А де ж ви бачили таких бідолаг?

— Бачив я чи не бачив, але це правда, і навіть, якщо я й не бачив, то так воно і мусить бути.

— Чому ж мусить?

Матарга співав вже поступливіше, але все ще впирався:

— Бо головний чорт до болота належить і до цього охочий, бо така його робота з первовіку. Тому від чорта і для пекла є ті, що заманюють людей до такої роботи. І ще ті, що охоче дозволяють себе заманювати. А що ж християнин сирота? Тільки через біду дає себе туди запхати. Але не ми!

Фока дивився на нього співчутливо:

— Ви такий бувалий, а не бачили, як мости будують?

Матарга втішився і знову бундючився:

— Го-го, ще й які мости я бачив, такі, що немов скелі розлупили і наново зліпили. Та й що з того? Мене до них ніхто не смів запрягати. Цісарський солдат, червоний комір — вара!

— А якщо пан цісар дасть вам такий наказ на війні?

Матарга похилив голову, а вирвався Бомба:

— І цісар не сміє, бо ґазда, а ґазда ґазду до болота не запхає.

— То мости не потрібні?

— А пощо нам мости? — белькотів Бомба. — В мене такі коні, що будь-яку воду, аби вона яка була бурхлива, повна, навіть найглибша — перепливуть. А як мені потрібна кладка, то я за два дні ставлю таку, що аж світиться — без болота.

— Людина теж — з болота, — промуркотів Савіцький, — і до болота повернеться.

Вітролом вигортав з голови і