Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

підхоплюючись зі стільця й підносячи жестом трибуна кулак, — помилковим критерієм, яким нас напихали, який нам прищеплювали змалечку, було: «Не лізь у політику! Не брудни себе політикою!» І от ми, сліпо вірячи цій боягузливій проповіді, керуючись нею в своїх діях, добровільно відмовляємося від наших громадянських обов’язків, ми, що напевно могли б правити країною куди успішніше, бо ж училися, багато знаємо і читаємо. А згодом до віри в проповідь додається страх перед ув’язненням, засланням, розстрілом — і все це призводить до того, що управління державою віддають нездарним, малописьменним солдафонам зі спотвореною казарменою психологією.

— Але ж отакі, як ти, представники нашого класу… — втрутилася Ана Хулія, водночас позираючи своїми гарними очима на Рікардо і намагаючись розгадати, що це з ним, чому він такий мовчазний і зажурений.

— Класу! Класу! — обурено урвав її Тройо. — Найосоружніше слово, яким звикли прикриватися пересічні люди.

— Я маю на увазі певні родини, приміром як наша, — огризнулась Ана Хулія; вона вже починала злитись: їй не подобалося, що брат так поводиться з нею перед нареченим.

— То як там демонстрація? — спитала Флювія. Вона рухалася так тихо, що вони навіть не помітили, коли вона зайшла. — Цікаво почути, що нам розкажуть ці студенти про своє свято. Мабуть, усе вже готове. Вози, декрет, точніше декрети, бо кожен факультет читатиме свій.

— Ні, цього року постановлено — зачитати один спільний декрет, коли піднімуть чорний прапор. Потім прозвучить бойова пісня студентів, яку співатимуть уперше, — сказав Тантаніс.

— Вітаю, старий, нарешті ти заговорив, — озвався Тройо.

— А найсерйозніше те, — перейшла в атаку Ана Хулія, — що вони збираються провезти на одному з возів дядька Рамона.

— Яке то буде потішне видовисько, — заплескала в долоні Флювія, — коли везтимуть отакого товстунчика!

— То, по-твоєму, потішно, що його виставлять на возі як представника поміщиків, експлуататорів?

— Ну, якщо так… — винувато мовила Флювія, почавши вибачатися банальними фразами.

— А воно ж так, — перебив її Тройо і додав, повернувшись до Рікардо, якого Флювія прозвала «Рікардо Свинцеве Серце», бо так вона оцінила його вдачу: — Тим-то я й поділяю погляди Мураха…

— Мурах? А хто це такий? — втрутилася, як завжди безцеремонно, Флювія.

— Це один дуже серйозний студент, — пояснив Рікардо і вже подумки парував його з Флювією, котра була таким самим вічним двигуном.

— Чому ж тоді його прозвали Мурахом? Адже мурахи найнесерйозніші з усіх істот. Хоча ніхто їх не чує, однак вони живуть сміючись, усюди нишпорячи, бо страшенно цікаві, ганяючи навзаводи.

— Його так дражнять…

— Дражнять? — засміялась Флювія, перебиваючи Рікардо. — Ну то й ми дражнитимемо.

— Шалений Мурах, — доповнив Тройо.

— Шалений Мурах? Ой, як гарно? — вигукнула Флювія.

— Ми його так прозвали, — говорив Трояно, — бо він ніколи не буває спокійний. Ніколи не сідає, а коли й сяде, то враз підхопиться, ходить туди й сюди, зачіпається за все, вистромляється з вікон…

— То я тікаю звідси, — сказала Флювія, повертаючись до дверей, — поки ви мене теж не прозвали Шаленою Мурашкою. Адже вони це можуть, правда, Ано Хуліє?

— Диявол, а не дівчина, — мовив Тройо, — торохтить без упину, і все дурниці! Стривайте, як вона сказала…

— Вона щаслива! — мовила, зітхнувши, Ана Хулія, втуплюючи свої звабливі очі в очі Рікардо, котрому ставало дедалі гірше, хоч він це й приховував: його все дужче кидало в піт, все більше охоплювала тривога.

— Отже, як я вже казав, я стаю схожий на одну з тих платівок зі збитою доріжкою, що знай повторюють той самий уривок; я поділяю погляди Мураха й ставлюся скептично до скорботної демонстрації.

— В якому розумінні? — спитав Тантаніс.

— А в тому розумінні, що вона перетворює національну трагедію на буфонаду. Скажімо, коли мого такого славетного дядька, якого я, попри все, люблю, більше того, обожнюю, нехай навіть він у своїх маєтках найгірший з тиранів, — та провезуть…

Ана Хулія підвела голову й подивилась на Рікардо, ніби кажучи: якщо допустиш до цього, якщо не викрадеш опудала…

— … та провезуть, як ото мають його провезти, то він стане лише посміховиськом на якусь мить для тих, що стоять і дивляться на демонстрацію. То чи не краще, скажіть, дія замість буфонади?

— Або і те, й те? — висловив сміливу думку Рікардо, хоч мало не прикусив собі язика, побачивши, як зблідла його наречена.

— Ти хотів би, щоб його не тільки виставили на посміх, а й повісили? Який племінничок у дядька Рамона! — обурено вигукнула Ана Хулія. — Який племінничок, і які в нього дружки!

— Йдеться не лише про дядька Рамона, сестричко. Не обмежуймося власними інтересами, нашим домом. Треба змінити саму систему, систему як витвір пересічних людей, пересічних урядів. Коли владу візьмуть обдаровані люди, все зміниться. Революція, яку я пропоную, це виступ обдарованих проти нездар.

— Тобто надлюдей?

— А чом би й ні?

Ана Хулія підвелася зі свого розкладного стільчика, що його всюди носила з собою, і мовила, перш ніж вийти:

— На щастя, це тільки балачки, а завтра, як каже мама, всі оті революціонери, що так завзято збиралися здійснювати широкі соціальні реформи, будуть уже адвокатами, лікарями, фармацевтами, інженерами і, мов ті коти, вибачливо заплющуючи очі на всілякі неподобства довкола, загрібатимуть землею свої колишні ідеї, котрі, як їм тоді здаватиметься, погано пахнуть.

— То справді ніяк не можна врятувати дядька Рамона від воза? — спитав напрямки Тройо, коли вийшла Ана Хулія, і додав сміючись: — Так, мабуть, казали і в часи Великої французької революції, коли треба було врятувати якогось родича, спільника або друга від карети, що мала везти його на гільйотину.

— У мене є план, — відповів Рікардо, — але здійснити його не так просто.

— Та ще на отаке похмілля, як у тебе сьогодні, будь-який план має здаватися нездійсненним. А ще ти не захотів розповісти мені, як саме збираєшся прибрати з воза опудало…

— Та тут усе просто.

— Розкажи, старий, розкажи. На моє щастя, я тебе спіймав на похмілля, у стані найменшого опору.

— Я надумав викрасти опудало дядька Рамона й замінити його іншим опудалом, яке замовив майстрові, котрий робить Іуд, що їх виставляють на будинках у великодню суботу.

— І що тобі для цього треба?

— Нічого, тільки твоя машина. Візьму її в тебе в середу опівдні. А поверну в суботу після демонстрації. Мені вона буде потрібна під час заміни фігур.

— Звичайно, я тобі дам машину, а якщо хочеш, то й допоможу.

— Ні, старий, краще я сам.

— Дам її тобі з повним баком.

— А знаєш, Тройо, тобі буде не так легко зректися свого класу.

— На якого біса ти мені це кажеш? Викинь оцю сигарету, а потім балакай; так і губи