Читати книгу - "Зібрання творів"

у радощах собі збавляєм віку.

Тікай же свого світу, недоріко,

або чекай, коли той бог воздасть

за самокатування – по заслузі,

за самознищення – ясним добром.

Тож пийте самоту, неначе бром,

радійте смертним шалом, любі друзі,

бо роз’єдинена людська душа.

Які тяжкі – ці брили порожнечі

всесвітньої, а ви – її предтечі -

пильнуйте в страх укутаних бажань -

подалі неба і землі, подалі

від себе уторовуйте шляхи,

оберігайте власні потрохи,

яких, крім вас, нікому і не треба.

Ви, лялечки із алкоголем щасть,

загорнуті в свою усохлу душу,

ще начувайтесь: тіло ваше здушить

ця зраджена душа. Або продасть

за шеляга якому смітяреві.

Найкраща насолода – смерть жива.

Вас утішає тиша гробова,

бо од віків довліє злоба дневі.

22.3.

* * *

Синочку мій, ти ж мами не гніви

і не збавляй їй літа молодії.

Мене ж – не жди. Бо вже нема надії

схилитись голова до голови

на щиру радість. Більше не чекай.

Я вже по той бік радісного світу.

Закрию скоро погляд сумовитий,

хіба що з того світу виглядай -

і я тебе почую. Синку мій,

ти вже не йдеш мені в розкриті руки.

Не дай же, Боже, звідать тої муки,

котра на мене дивиться з пітьми.

Там тисячі недовідомих днів,

від подумів уже холонуть груди.

Ні, не було мене, й нема, й не буде:

судилося згоріти на вогні

на власному – залишиться лиш тінь

та дим від попелища зрине вгору.

Двигтить, як молот, моє серце хоре,

та ти ж мене – і мертвого – зустрінь.

Це ж я тобі назустріч завше йшов,

і серце обпікалося тобою -

знайди ж мене – під чорною ганьбою,

межи слідами чорних підошов.

22.3.

* * *

Здається, нас ніколи й не було.

Загублені у предковічнім міті,

ми нібито й опали на суцвітті,

бо наше дерево не одцвіло.

А ти збирай, мій сину, гнилички,

що падають додолу, ніби в казці.

Хай придається вигадане щастя,

у липові озуте личаки.

Мовчання – перша заповідь моя.

Страждання – друга, сподівання – третя.

А з заповідей народився кетяг,

що гронився – та змила течія.

Тепер пливи, як пліт, поперед себе,

до нього власні кості долучай.

Цвіте у дикім полі молочай,

а більше нам нічого і не треба.

Бо нас ніколи так і не було,

ми виросли між небом і землею

і оросили кровію своєю

те, що неначе рана, запеклось

на грудях наших. Ось він – материк

преславного і пресвятого болю.

Збагни ж, нарешті, сину, цю недолю

і заховай глухонімий свій крик.

22.3.

* * *

Дороги серця – як дороги долі,

що заступили всі земні путі.

Тепер буремній укорись сваволі,

котра провадить у новім житті,

де почезають всі орієнтири,

де тільки небо, і земля, і ти.

Тепер своїм дерзанням освяти,

тепер скупай у струмуванні віри

те серце, що забуло власну путь,

той порив, що, немов вітрило в спеку,

геть приопав. Благослови ж далеку

дорогу – ту, котрої не збагнуть,

але котрою біди йдуть щасливі,

котрою бурі й грози прогримлять.

Як коні вороні, твої стоять

бажання – вільно тріпаються гриви.

23.3.

* * *

Спадного сонця гаснуть вечори

один за одним: смеркне перший обрій,

потому – другий, третій. Ніби обри,

вони запрагли смертної пори.

А ти біжиш крижинами утіх

по цих уламках заскленої віри.

Як за тобою ополонка зирить!

І як до себе врочить, мов на гріх!

Спадного сонця гаснуть вечори -

старезного вертепу ява друга.

Не добереш ні ворога, ні друга

на пекла пережареній чарі.

Ця хвиля радості між двох страждань

ласкаво набіжить – і враз поглине.

Немов нічна зигзиця, десь дружина,

котра без тебе визирає рань.

25.3.

* * *

Мов цілорічні весни – це життя.

Його озоном споєний смертельно,

я вже й не сподіваюсь вороття

туди, де ясно, сонячно і зельно

було душі, що стліла на вогні,

коли під досвіток лягла ріллею

і обагрила кровію своєю

майбутнього недовідомі дні.

26.3.72

* * *

І ось нарешті: сто чужих подоб,

що встрягли в тебе, як отруйні стріли,

поодпадали. І вертають сили,

і вічність студить твій гарячий лоб.

На віддалі постало сто жалоб,

котрі справіку душу попелили,

і визирають, чи проляже шлях

у галактичний безмір, по зірках.

Рушаю вгору. Земле моя вічна,

я відробив – уже, як тільки міг

усі твої відпаростки смерічні.

Як маю я оклякнути між криг,

то ось мій вибір: в галактичнім леті

благословенної сподоблюсь смерти.

Бо, віком проклятий, ще голос чув

прапрадідів, і пісні не забув,

котра віджилих до життя вертала.

Я б міг ходити за селянським ралом,

косити, сіяти або рости.

Як моторошно – марно провести

своє життя – щоб так душа й не взнала,

хто ти єси і що ти. Ось він, гріх:

сподобленому років молодих,

опочтувати свій кінець життєвий

безсмертним скарбом рідної землі.

Лиш на свої не настромись жалі,

а порадій, що твій ісход – миттєвий,

що простір волі – чорний, як крило

вороняче. Як тиша, підійшло

до тебе небо. Темрявою вкрило

і божевільні зорі посвітило,

і благодать на тебе пролило.

Прощай же, земле. Ось