Читати книгу - "Зібрання творів"

вовтузишся, вияснюєшся, гаснеш,

вганяючись у безмір німоти,

і солодко пшеничним хлібом пахнеш,

і світлою сльозою благостин.

Мені відкрилась галактична бездна.

Я ж зоряною штольнею лечу

і, вигоряючи, свій шлях значу,

хоч згадую тебе – і серцем мерзну.

«У тебе в надрах визріває безум,

о земле-мамо!» – скільки сил кричу.

І тут, як Фенікс, що зродився з пеплу,

мені душа вертається із пекла.

28.3.

* * *

І серце страх огорне:

не жити, а весь вік

промучитись? О горе,

бо бідний чоловік

за марним сподіванням

увесь розгубить дух

на долі довге дляння

й пригадування скрух.

Помрій, помрій, ледачий,

у неживому сні.

Ти що це, дурню, плачеш?

Ні, слава Богу, ні.

Все вигадка – що снилось

і з ночі увійшло,

до серця прихилилось

і мову одняло:

ця щедра самострата

заради всіх зарад.

Не варт і вік збавляти,

і мучитись не варт

над тим, що перебігло

по досвіткових снах.

І вже. Ущухло. Стихло.

Розмилося в віках.

Повірилось – і буде.

Помріялось – і вже.

Не вірте, хорі груди,

що Бог вас береже.

30.3.

ЗИМА 183О РОКУ

Куди не глянь – ані душі навколо,

і тільки сніг, і сніг, і сніг, і сніг.

Коли б ти міг, коли б не серце кволе,

та так між кучугурами і зліг,

і вже. Конай, мій найдорожчий світе,

в моїм стражденнім погляді склепись.

Напевне, задарма, несамовитий,

благословенну ображати вись,

та ж докір твій справіку нескінченний.

Це окрай твого існування. Край

твоєї віри, мов поріг шалений

над безгомінням вічного добра

самоутрати. Лиш від себе збоку

ти подивляєш пустку порожнеч,

о Господи, страшні твої оброки,

які ти завжди правиш од предтеч.

Який це жах – померти, аби жити,

щоб існування відслонила смерть.

Як винести тягар такого гніту,

яким нас придушила чорна твердь -

бідою літ, смолою спроневіри

і галактичним мерехтом ночей.

Ми женемось у моторошнім вихрі,

але втікає світ з-перед очей.

Втечу. За окрай. Геть за безберегий.

І далі – за останню за межу.

І так з розгону – і не вбережусь -

сторч головою в смерть, не ждавши черги,

щоб і не відати тебе, страпатий

отруйний світе. І довіку щоб

у небутті вельможно заховати

оцю найвищу із своїх жалоб,

котра тобою світ благовістує,

котра передаровує життя

у те спокійне віще небуття,

що ані губить нас, ані рятує.

Сльота і сніг. Вода і хлющ і крига.

Мороз, як присок, душу обдає.

Зайшлася дрожем світова хурдига

і людству геніяльність воздає.

Бо чуєш: грім шматує мерзле небо,

і коле хмари чорний льодостав.

Бо генія покутувати треба,

аби на всесвіт велетом постав.

31.3.

* * *

Не потурай жалям. Бо то дарма -

своїм жалям намарне потурати.

Уже таким тебе зродила мати,

аби назнати, що то є – тюрма.

А, може, й шляху кращого нема,

аби себе об зорі обкарнати,

коли між вами – ґрати, ґрати, ґрати,

і вічність – за замками сімома.

Щоб ти збагнув нарешті, хто єси

і задля чого ти єси у світі,

а задля чого в’яли на суцвітті

оці отерплі тіні-голоси,

що самотою тут були карались

і тугою, неначе синню, брались.

31.3.

* * *

Уже опали всі старі ослони,

і оступило душу сто вітрів,

і почалися радісні полони,

і, полонений, ти увесь ожив.

Куди не глянь – перестороги віщі,

і світ січе, і шарпає, і рве.

Шалені бурі, серцю ви миліші,

аніж круте мовчання горлове.

Вшрубовується молоде коріння

у камінь надр і п’є живлющий сік.

Коли на серці смерть, як воскресіння,

то підростає справжній чоловік

і, син землі, він вітрові супроти

підносить, ніби меч, гінке стебло,

бо добре знає, що земні оплоти -

те все, що з благодаті проросло,

ті будяки і квіти – вся стоока

земна подоба. А спонука сил

недовідомі наші стелить кроки,

як до безсмертя, до старих могил.

1.4.

* * *

Усе – в народженні, усе – у плоті й крові.

Долає смерть одне живе життя.

Те, що колись, поставши із любови,

ані про спин, ані про вороття

не відає. Оновлення планети -

у смерті смерті, в радості чинінь.

Отак і ти постанеш знов, поете,

з майбутнього високих благостинь,

коли навчишся бачити й любити,

радіти веснам, першому зелу.

Лише збагни: людина – небожитель,

не відданий ані добру, ні злу,

лише живому – тому, що у русі

шукає, прагне, твориться, кишить.

Квітуй же сподіванням, бо в окрузі

усе запрагло тлін свій пережить,

аби себе подовжити у леті

годин, зірок, галактик і систем.

Благословенна ж будь, моя плането,

благословенний серця вічний щем,

благословенні зорі над водою,

і райдужне суцвіття по дощі,

і кроплене живлющою росою

бажання невгамовної душі,

і усміх матері, і плач дитини,

і птахи вільної високий лет

бо існування зоряні години

підносять нас угору і вперед.

1.4.

* * *

Допіру починається твій світ,

допіру сонце зводиться найперше,

допіру ти доходиш власних звершень,

а вже дорозі й загубився слід.

Оці заломи долі, шпичаки

іще до жнив, ці западання в горе,

о як вони безмежно дух просторять!

Тож подивляй майбутнє