Читати книгу - "Зібрання творів"

Тут легко нам розпізнавати долю,

що босоного бродить по тернах,

аби кривавився твій чесний шлях

і людям очі пік, як дрібка солі

од вікових терпінь. Од вікових

бажань добра, і сподівань, і зичень.

Навіщо віку ти мені зигзичеш,

моя зозуле? Таж бо жити – гріх!

Допіру починається життя,

а вже і край. Попереду народжень

чигає смерть, що, мудра і вельможна,

карає нас на самовороття.

1.4.

* * *

Бажання жити – тільки-но на дні.

Твої саморозщеплення скінчились,

і гордий дух уже лишають сили,

і оступили душу три сумні

високі тіні. Перша: згинь, мій сину,

бо марно – скніти. Краще й не живи.

А друга – не забудь же України,

як буде тяжко – то її зови

і душу тіш далеким пожаданням.

А третя: те, що є, і що було,

і те, що буде – тільки часу дляння,

котре за сподіваннями пройшло

у тьмяну порожнечу лабіринту,

з якого людям виходу нема,

іржею розуму всю землю вкрито,

її іспитувати задарма,

але не ремствуй і на світ вельможний

утаємничений, як і земля.

Даремно. Існування – не обожнюй,

людина кожна – ніби немовля,

поставлене саме супроти себе

поміж меридіанів і широт -

згубила землю, не сягнувши неба,

ця жертва найчесніших із чеснот,

не може вирватися із облуди,

бо білий світ – лиш десь, і щось, і хтось.

Колись Ісусом мудрий був Іуда

і став Іудою Ісус Христос.

А прозирни за перші припочатки,

де все було незаймане, як твердь,

по той бік всіх бажань, не мавши гадки,

що то таке – життя , а що то – смерть.

2.4.

* * *

Нема кайданів, щоб твій дух здушили,

таких немає в світі гільйотин,

котрі б убили душу, геть зболілу -

так, як за матір’ю боліє син.

А мати моя – правда, справедливість,

добро, любов і усміх на лиці.

Ми й карані пробудемо щасливі -

то сльози радості, що на щоці

горять і тьмяно світять перламутром,

лише відрада у моїх очах.

Ото мій шлях – по межових стовпах,

де протирає очі світле Утро -

весна твоїх високих благостинь,

веселка усеспільної спільноти.

Даруй же світові свої щедроти

і радо – згинь, вщасливлений – загинь.

Бо ти не сам. Бо ти ланцюг живого,

бо ти бажання вистражданий край.

Карай мене, мій Боже. Слава Богу,

що зглянувся на мене. І – карай.

Бо це ж бо – найповинніша повинність:

не зраджуючи правду і добро,

їм принести без чорних заборол

свою любов, одяку і дитинність.

Збагни ж нарешті – вільний, вільний ти.

Таж тільки люблячи, з нас кожен вільний.

Душі розспіваної сині ріллі

ряхтять од ніжності і ліпоти.

3.4.

* * *

І ось він, сон – вістун лихої правди:

мій давній друже, здибавшися знову,

обоє збоку себе і світів,

не знаємо, за що і зачепитись,

аби життя пізнати хоч на смак.

Глухе склепіння паркового кону,

де ні акторів, ані глядачів,

де тиша, і туман, і та безвихідь,

якої не обійдеш і за вік.

Згубившись між порожніми стільцями,

ми вижидаємо, коли чекання

бодай із себе витворить сценарій,

на безнадії ведений сюжет.

Та кін порожній. Тільки ходить вітер

поміж стільців, ворушить пале листя,

папір із-під морозива, газету

і перетрухлі клаптики надій.

Отак сиди і жди – і збоку себе,

і збоку світу, доки німуватиме

оце осіннє вихололе небо,

в якому ані сонця, ні зірок.

Ти ще всміхаєшся. І невеселі

пускаєш жарти, а заморосило -

і вже не всидіти і не діждати

страшного і жаданого кінця.

Бо втрачене саме ждання, що чезне

в цій порожнечі світової тиші.

Так, ухопившись обома руками

за себе, ми вглядаємось у смерть.

Така невідворотна і видюща,

вона осклілим оком подивляє

дві поторочі, що своєю вірою

вельможний порушають супокій.

Народжений, щоб стати за офіру

оцій недовідомості смеркальній,

ти знаєш : дійова особа – серце

в цій героїчній драмі без кінця.

Супроти нього – таємничий всесвіт,

що стугонить останнім стукотінням.

Змертвілим товщам тверді многоликої

здається: смерть запрагла воскресінь.

Тож – наслухай себе – а порожнеча

усесвіту, заслухана в останній

спізнілий рух єства, вже вижидає

фіналу, як затихне довкруги

все, що наважилось проіснувати

опісля себе. Самовигоряння

йому незвичне. Віра ж бо триває

останніми жаринами жалів.

6.4.

* * *

І ось: росте гора і всі надгір’я

стекли на діл. І вись перемогла

бажання обрію. І над сузір’я

уже знялись червоні два крила.

Пришпилена цвяхами голубінь

вже зісподу полощеться. Імлою

окрилася дорога за тобою -

від дорогих і втрачених святинь.

І наче все те придалося в сні:

і дім, і очі матері сумні,

і батько витужілий , і дружина

тонка, як щогла. Де ви всі тепер?

Та тільки хтось із нас уже помер,

бо вже душа урвалась, як крижина.

* * *

Тебе пойнято дрожем світовим,

нещасний люде. Витворивши звіра

з самого себе, ти, своїх омирень

позбулий, поснувався, наче дим,

на попелищі власному.

Святим

ти поставав, коли земна довіра

була в тобі, немов одвічна пригра.

То ж де той світ? Ти розлучився з ним,

опроти ставши. І вселенським дрожем

тепер пойнято кожен рух твій, кожен

бажання клич донищенням страшить,

неначе смерть – то найсолодша