Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

намагаюся довести це до вас по-доброму. Але рок... рок, він — для справжніх американців. І вам усім треба припинити нарощувати свою глядацьку масу... мейнстримній Америці ваш месидж ні до чого, тож гарненько подумайте щодо цих ваших гастролей... Може, вам слід триматися берегів. І не пхатися в глибину мейнстримної Америки.

Він говорить це знову й знову, то з того боку, то з іншого, новими словами і тими ж словами, аж поки йому не здається, що його слова стають зрозумілими. Але, як завжди, білий парубійко вважає чорношкірих за придурків. Хоча його розкусили ще тоді, коли він тільки-но ввійшов у двері, — як і його головний «месидж»: не зв’язуйтеся з білими.

Парубійко ні на кого не дивиться, чекає, поки його слова осядуть. За якусь хвилину чи дві він каже, що не хоче повертатися сюди знову. Потім каже про всі ці тимчасові візи для гастролерів, що лежать на столі в якогось перевтомленого клерка в посольстві. Співак усе мовчить.

— «Мій хлопчик льодяник» — оце так пісня. Це справді пісня, — каже він і виходить через кухонні двері.

У кімнаті зо хвилину панує тиша, а тоді хтось викрикує щось на адресу «білого бомбоклата» — і кидається слідом за ним у двері. Але той уже й слід забрав за собою. Пух — і нема.

Дехто каже, що то навідувався диявол власною персоною. Але надворі грудень тисяча дев’ятсот сімдесят шостого, і якщо раста не працює на ЦРУ, то це робить хтось інший. Я питаю охорону, як вони його пропустили, а вони знизують плечима: він просто пройшов повз них з таким діловим видом, ніби він — куди важливіша за них особа, таким, що вони не могли не пропустити. Мені це відомо, Співакові це відомо. Ніхто з такою шкірою, як у нас, не торкнеться до тих, у кого шкіра, як у отого. Співак тепер підозрює всіх, навіть мене, гадаю. Моє ім’я замішане з ЛПЯ, і всі вже вважають, що це ЛПЯ працює на ЦРУ, особливо після того як з порту зник вантаж нібито не зброї: пух — і нема. Але цей білий парубійко не погрожував Співакові й не застерігав його, щоб той скасував концерт за мир, — як інші, що телефонують і хекають у трубку, або надсилають телеграми, або залишають в охорони записки, або стріляють у повітря, коли проносяться повз будинок на байках. Співак не боїться нікого, хто погрожує йому в обличчя.

Але він не говорить про те, про що остерігаюся сказати я. Що все повертається до мене. Я найпоганіша людина в Копенгаґені. Але ця «поганість» нині вже нічого не означає. Погане не може змагатися з підступним. Погане не може змагатися зі злим. Я бачу, що мене — як бика — виводять на відкрите пасовисько, і всі на мене дивляться, бо політика — це нова гра, і в неї повинна грати інакша людина. Політики приходять пізно вночі поговорити з Джосі Вейлзом, а не зі мною. Джосі Вейлза я знаю. Я був тут тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року, коли вони, ці політики, вирвали з Джосі душу, — але тільки йому відомо, що туди вклали натомість.

Що ж до інших людей, то білий чолов’яга з Америки і білий чолов’яга з Ямайки (навіть не білий — араб, який трахає англійську блондинку, щоб їхні діти були повністю вільні) — вони теж погрожують Співакові. Все тому, що Патлач хоче співати свої гітові пісні та висловлювати свою думку. Навіть тепер ніхто не знає, звідки прийшов той білий парубійко, і ніхто його більше не бачив — ні в посольстві, ні в «Мейфері», ні в жодному клубі — «Ямайці», в «Ліґені» чи «Поло» — в жодному місці, де білі іноземці тусять з місцевими білими. Може, він тут навіть не живе, а просто прилетів заради того єдиного завдання. Відтоді сек’юриті на вході подвоїли, але потім нашу охорону змінив загін «Ехо». Будь-які охоронці кращі за поліцію, але охоронцям від ННП я не довіряю.

Чоловік, який знає, що має ворога, мусить постійно бути напоготові. Чоловік, який знає, що має ворога, мусить спати з одним розплющеним оком. Але коли чоловік має надто багато ворогів, він незабаром зводить їх усіх до одного рівня, забуваючи розрізняти, і починає вважати, що кожен ворог — це той самий ворог. Співак про білого зайду й не згадує, а я от думаю про ньо’о весь час. Якось я запитав Співака, яким був той білий парубійко, а він на це тільки руками розвів. «Як білий парубійко», — каже.

Джосі Вейлз

авіть такої задушливої ночі (скоро світатиме), навіть у комендантську годину (бо цей луб’яний уряд не годен впоратися з лайном), через дорогу від Співакового будинку видно, як на Гоуп-роуді працює шльондра. А може, навіть і не шльондра. Може, просто ще одна покинута жінка (їх у Кінгстоні тьма-тьмуща), яка вірить, що Співак має те, чого вона шукала все своє життя. Кажу вам: якщо контрацепція — це змова, щоб винищити чорношкірих, то Співак — це змова, щоб їх розплодити. Навіть респектабельні батьки з Айриштауну, Оґесттауну[180] чи інших місць, де живуть багатії, відсилають своїх дочок приятелювати з Растаманом, щоб той зачав їм багате потомство. Але ця, яку я побачив, коли звернув на Гоуп-роуд, щоб забрати Бам-Бама, просто стирчала там, як опудало. Наче й нічим не торгувала. Може, вона привид. Щось спокушало мене підійти до неї й поцікавитися: «Скільки? У комендантську годину знижки робиш?» Та я стримався.

Бам-Бам, коли з ним довго разом, завжди починає розпитувати про те про се: наприклад, чи знав я його батька і де поділись оті черевики «Кларкс» із будинку, де він колись жив. Не люблю я теревені розводити, усі ці словесні ігри — це Віперова фішка, а не моя.

Віпер саме зі мною. Уже від’їжджаючи, я дотумкав, що він хоче потрахатись у моєму «Датсуні», — і гукнув, щоб він мене зачекав. Я все ще даю йому водити машину. Ми їдемо назад у Копенгаген, повз будинок Папи Ло — і я бачу, як він сидить там на веранді, ніби дядечко Римус[181]. Рано чи пізно Папа захоче зі мною про все перетерти, але зазвичай у таких випадках він говорить про всілякі дурниці. Він дуже змінився відтоді, як почав думати.

Я вдома години вже дві, може, три.