Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

Чорт! Ну що він так не вчасно? І не скажеш: «Почекай хвилинку, Павло, мені тут щось цікаве мають розповісти». Навіть якщо й не дуже цікаве, то принаймні правду.

Не думаю, що Іреїм стала б щось вигадувати. А тут такий момент дізнатися справді щось важливе.

Навіть якщо я повернуся додому після розмови з начальником мого нареченого і більше ніколи не зустріну жодного мешканця цього світу, одна із них назавжди залишиться моєю матір'ю. Тому я повинна знати хоча б те, що стосується мене.

Чи не станеться одного разу так, що я перетворюся на вовчицю на корпоративній вечірці? Хоча досі я уникала цієї долі, що також потребує пояснення. Якщо я справді є дочкою представників двох різних рас, що ще не доведено, то чому я жодного разу не перетворилася? І чи правда, що у перевертнів народжуються діти лише за наявності пари, чи це казка для любителів фентезі?

Що до Вероніки, до речі, я навіть не знаю її справжнього прізвища. Все-таки доведеться притиснути її в затишному куточку і змусити нарешті все розповісти.

Якщо моя мати – перевертень, як наполегливо стверджував Павло, а діти у перевертнів народжуються лише від пари, що ще не доведено, то... Боже мій! Невже мій батько теж не людина? І він пара моєї матері? Але ж, ні! Красін казав, що я звір лише наполовину. Як же моторошно це звучить. Тож виходить, що парою перевертню може бути звичайнісінька людина? Як страшно жити на білому світі. 

– Віка! – як крізь вату почула я голос Павла. – Що з тобою?

– Нічого, – ледь промовила я крізь стиснуте спазмом горло. Тільки тепер помітила, що всі дивляться на мене з тривогою, включаючи Тоніро та Еландора, які слідом за Павлом виринули з-за рогу. – Все нормально.

– Впевнена?

– Так, – вже твердішим голосом відповіла я, – все добре.

Хоча ситуація не обіцяла нічого хорошого. Я не могла повірити, що батько також брехав мені все моє життя. Щодо матері я навіть не задумувалася. Від неї можна було очікувати всього, але тато... Саме припущення, що він мене обманював, завдало майже фізичного болю.

– Тоді ходімо? – Павло простягнув мені руку.

– Ходімо, – я виповзла з-за столу і помахала рукою жінкам.

Хотіла взяти з собою пару солодких соломок, але передумала – апетит пропав.

– Вікторіє, – гукнула мене Іреїм, коли я вже взяла під руку блондина, що чекав мене, – не забувай, що я чекаю на тебе в гості. Сподіваюся, що ти часто будеш приходити до нас.

Я лише кивнула головою. Не стала говорити, що це моя остання зустріч з нею. Можливо...

– Еландоре, – звернулася Іреїм до сивого красеня, – твою дружину це теж стосується. Впливай на свою жінку, нема чого їй весь час у чотирьох стінах сидіти. А тут ми завжди знайдемо чим зайнятися. Та й дівчатка потоваришують, я впевнена.

Еландор кинув швидкий погляд на Пашу і, знизавши плечима, із сумнівом у голосі пробурчав:

– Подивимось.

Хлопці пішли до альтанки, а ми з Павлом, обійшовши будинок, направилися не до воріт, а до невеликої будівлі в кутку двору.

– Куди ми йдемо? – Здивовано запитала я.

– Тут є коротший шлях, – посміхнувся Павло.

Я підозріло глянула на нього:

– Наскільки коротший?

– Дуже короткий, – відповів Павло, відчиняючи скляні двері й запрошуючи мене всередину.

Я озирнулася навколо. Де ж тут цей шлях? Двері є, але виходу не видно. В центрі майже порожнього приміщення стояла дивна конструкція, схожа на велику бочку. Мені це не сподобалося. Уявити важко, для чого вона тут. Згадалася казка про царя Салтана.

– Це портал? – Нерішуче запитала я.

– Ні, це щось на кшталт вашого ліфта.

Я так і знала, що тут щось не так. Куди може вести цей ліфт, навіть не уявляю. Невже цей грізний Зейлі живе під землею?

Не зважаючи на мою раптову тривогу, Павло відчинив висувні дверцята в стінці "бочки" і втягнув мене всередину.

Двері легко зачинилися, відрізаючи нас від зовнішнього світу, і стеля засвітилася м'яким рожевим світлом.

– Віка, – з підозріло м'яким голосом промовив Павло, обіймаючи мене, – ми зараз швидко поїдемо.

– Швидко? – Напружено перепитала я, навіть не намагаючись відсторонитися.

– Дуже швидко, – підтвердив він, – я попереджаю, щоб ти не злякалася. Ця дорога спеціально прокладена, щоб патрульний не гаяв часу в разі потреби. Іноді зволікання може коштувати комусь життя.

Ну от, може, коли захоче! Невже не можна завжди поводитися нормально, без таємниць і недомовок? Тепер хоч знаю, чого чекати. Виходить, можна не боятися.

Але коли підлога пішла з-під ніг і виникло відчуття, що я з божевільною швидкістю лечу в прірву, верещала я не менш оглушливо, ніж робила б це, не знаючи, що на мене чекає.

Але Павло таки попередив про те, що станеться зараз, а це вже прогрес у наших відносинах.

Коли рух несподівано сповільнився і нарешті повністю припинився, я навіть не могла поворухнутися від сплеску адреналіну, тому кілька секунд просто не рухалася і не розплющувала очі.

З тихим шипінням ковзнули двері, і я зрозуміла, що "ліфт" чи, швидше, капсула, яка нас везла, тепер перебуває у горизонтальному положенні.

І ми теж зовсім не стоїмо, а навіть лежимо всередині неї. Причому я з відносним комфортом влаштувалась зверху, на своєму супутнику.

Обережно розплющила одне око і вперлася поглядом у міцно стислі губи. Відкрила друге і підвела голову. На мене напружено дивилися примружені блакитні очі.

Так, а поза у мене зараз ідеальна для того, щоб "трохи попустувати".

Очевидно, аналогічна думка промайнула в голові Павла, оскільки його широкі долоні, які тримали мене за талію, повільно ковзнули вниз, притягуючи мене ближче до його гарячого тіла.

Хоровод мурашок пробіг моєю спиною, і мене охопило тепло.

З горла Павла вирвалося судомне зітхання, а в стегно мені вперлося... Тоненький внутрішній голосок цнотливо підказав, що це цілком може бути якийсь пристрій у кишені штанів, але хто б у це повірив? До того ж я помітила ще один момент, який спочатку залишився без уваги: мої руки охопили блондина за шию, а пальці інтимно заплуталися в його м'якому волоссі.