Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

— Спокійно, — сказав я Броуді.

Він глибоко вдихнув, потім кивнув, знову взявши себе під контроль.

— Ми маємо повідомити велику землю про те, що сталося. Це вже не просто звичайне розслідування вбивства.

З червоними очима Фрейзер дістав радіоприймач. Повернувшись спиною до вітру й дощу, він набрав номер на клавіатурі. Прислухався, потім спробував ще раз.

— Ну ж бо, ну!

— Що не так? — запитав Броуді.

— Не працює.

— Як це не працює? Ви Воллесу вчора ввечері дзвонили.

— А тепер нічого! — огризнувся Фрейзер. — Раніше я думав, що це лише радіо Дункана, але тепер не можу нікого викликати. Подивіться самі, сигналу немає!

Він штовхнув його Броуді. Колишній інспектор узяв апарат, постукав по клавішах. Приклав слухавку до вуха, віддав її.

— Спробуймо те, що в машині.

Стаціонарне радіо «рендж-ровера» використовувало ту саму цифрову систему, що й портативні рації. Не спитавши Фрейзера, Броуді спробував, а потім похитав головою.

— Глухо. Шторм, мабуть, зруйнував щоглу. Якщо таке стається, уся мережа зв’язку на островах вимикається.

Я дивився на порожній, продутий вітром краєвид навколо нас. Низькі темні хмари, що нависли над островом, ніби ще більше закривали все від зовнішнього світу.

— То що нам тепер робити? — запитав я.

Здавалося, навіть Броуді розгубився.

— Працюємо далі, будемо пробувати зв’язатися. Рано чи пізно відновлять або радіо, або стаціонарну телефонію.

— Але до того часу?

Дощ стікав смугами по його обличчю, поки він дивився на фургон. Рот стиснувся в жорстку лінію.

— До того часу ми самі.

17

Я зголосився залишитися на ділянці, поки Броуді та Фрейзер поїдуть до селища, щоб знайти кілки та молоток. Нам потрібно було заклеїти фургон, а того, що залишилося, не вистачило навіть, щоб закріпити стрічку. Переміщати тіло Дункана було неможливо, навіть якби ми знайшли куди. З останками Дженіс Дональдсон у нас не було вибору, але тепер і такого варіанта ми не мали. Фактично ми мусили залишити фургон і його жахливий вміст просто неба. Але цього разу я вирішив зберегти місце злочину таким, яким ми його знайшли, за винятком того, що розтрощив у нападі горя Фрейзер.

Ніхто з нас не сумнівався, що це було саме воно — місце злочину. Хтось навмисне підпалив фургон, так само як і медпункт. От тільки Дункану не вдалося втекти.

Перед тим як Броуді із Фрейзером пішли, ми стояли вкупі на дорозі, намагаючись затулитися від шторму, а сержант знову пробував викликати по радіо велику землю. Погода погіршувалася. Дощ сипав, мов свинцевий дріб, крапав з обгорілого капюшона мого пальта блискучими пасмами, а над головою мчали важкі хмари, і їхньому рухові вторували брижі скуйовдженої вітром трави.

Але ні вітер, ні дощ не спромоглися знищити сморід паленого чи змити факт невблаганної смерті молодого поліціянта. Свідчення смерті нависали над усім, наче пелена, виморожуючи і без того холодне повітря.

— Думаєте, це було зроблено до чи після підпалу клубу? — запитав я.

Броуді глянув на почорнілий корпус фургона.

— Раніше, мабуть. Логічніше спочатку підпалити це, а потім медпункт. Немає сенсу розпалювати пожежу, яка б сповістила все селище, доки не впораєшся із котеджем.

Безглуздість всього, що відбувалося, викликала гнів і шок.

— Який сенс? Ми вже перевезли останки до медпункту. Навіщо залишати їх на кілька тижнів, а потім раптом нищити? Дурня.

Броуді зітхнув, витираючи дощ з обличчя.

— А це й не повинно мати сенсу. Хто б це не був, він панікує. Він знає, що припустився помилки, залишивши тіло тут, і тепер намагається її виправити. Він сповнений рішучості знищити все, що могло б прив’язати його до цього місця. Навіть якщо це означає нове вбивство. — Він помовчав, сумно поглянув на мене: — Ви впевнені, що готові?

Ми вже обговорювали це. Броуді мав повернутися до селища, оскільки знав, де знайти матеріали, необхідні для ізоляції місця злочину. Хтось мав залишитися тут, а Фрейзер був у непридатному стані.

— Зі мною все буде добре, — сказав я.

— Тільки не ризикуйте, — попередив Броуді. — Якщо хтось з’явиться, хто завгодно взагалі, будьте до чорта обережні.

Йому не потрібно було мені нагадувати. Але я не думав, що потраплю в небезпеку. У вбивці не було причин повертатися сюди зараз, уже не було.

Крім того, я мав дещо зробити.

Я спостерігав, як «рендж-ровер» з’їхав із колії на дорогу. Під божевільну морзянку, яку дощ вибивав на моєму пальті, я повернувся до згорілого фургона. Злива вже прибила попіл, тож вітер лише час від часу зривав у повітря шматки дрібних, мов мухи, вуглинок. На тлі всипаних скелями схилів Бін-Туїріду сіро-чорна купа здавалася частиною безплідного ландшафту.

Там, де вогонь охопив рослинність, фургон оточувало кільце спаленої трави. Тремтячи від морозного вітру, я тримався на краю кола, намагаючись уявити фургон таким, яким він був, створюючи картину того, як відбувалася трансформація до його теперішнього стану.

Після цього я зосередився на тілі Дункана.

Це було нелегко. Останки, з якими я маю справу, зазвичай належать незнайомцям. Я знаю їх лише в смерті, а не в житті. Та це було інше, і мені було важко узгодити свою пам’ять про молодого констебля з тим, що опинилося переді мною.

Те, що залишилося від Дункана Маккіні, лежало серед спалених решток автофургона. Вогонь перетворив його на обгорілу плоть і кістки, почорнілу ляльку, яка вже не була схожа на людину. Я подумав про останній раз, коли бачився з ним, про те, як його щось бенте­жило, коли він віз мене з медпункту в селище. Шкода, що я тоді не доклав більших зусиль, не змусив його розповісти, що в нього на думці. Не доклав. Я дав йому поїхати й провести останні кілька годин свого життя тут, на самоті.

Я відкинув жаль. Такі думки не допоможуть ні мені, ні йому. Дощ крапав з капюшона, я дивився на труп, примушуючи розум звільнитися від думок про те, хто переді мною. Поступово я почав сприймати завдання без фільтра емоцій. «Хочеш спіймати того, хто це зробив? Забудь Дункана.