Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Тіло лежало обличчям вниз. Одяг згорів, так само — більша частина шкіри та м’яких тканин, оголивши обпалені внутрішні органи, захищені коконом тулуба. Руки зігнуті в ліктях, підтягнуті вгору — так скоротилися сухожилля. Ноги так само викривлені, стегна й нижня частина тіла злегка відкинулися вбік, бо підтягу­валися під час пожежі. Під тілом виднілися залишки стільниці. Ноги — ближче до дверей, голова трохи повернута праворуч — туди, де раніше був маленький диванчик. Від нього не залишилося нічого, крім зігнутої рами та кількох почорнілих пружин. Серед них ще щось виднілося. Нахилившись, я впізнав сталевий циліндр дунканового «маґлайта», вкритий пухирями фарби, потьмянілий від вогню.

Моя камера була знищена в медпункті разом із рештою обладнання, тож довелося замалювати положення тіла в блокноті, взятому в «рендж-ровері». Звісно, не ідеально, пов’язка ускладнювала малювання, окрім того, довелося захищати блокнот від дощу. Але я зробив усе, що міг.

Закінчивши, я почав детальніше вивчати тіло. Обережно, щоб нічого не порушити, нахилився якнайближче, поки не побачив те, що шукав.

Відкритий пролом у черепі завбільшки із чоловічий кулак.

Мої думки порушив звук машини, що наближалася трасою. Я озирнувся, здивований, що Броуді з Фрейзером так швидко повернулися. Але то був не «рендж-­ровер» поліції, а сірий «сааб» Стракана.

Попередження Броуді неприємно спливло в пам’яті.

«Якщо хтось з’явиться, хто завгодно взагалі, будьте до чорта обережні». Я піднявся на ноги, відсунув блокнот і пішов назустріч. Стракан виліз, дивлячись повз мене на фургон, надто вражений, щоб підняти капюшон пальта.

— Боже! Це теж згоріло?

— Вас тут не має бути.

Але Стракан не слухав. Він побачив, що лежить в уламках, і його очі розширилися.

— Боже мій!

Він витріщився, кров відлинула з обличчя.

А тоді раптом відвернувся, склався навпіл, і його вирвало. Він повільно випростався, шукаючи в кишені щось, щоб витерти рот.

— З вами все гаразд? — запитав я.

Він кивнув, побілілий.

— Вибачте, — пробурмотів він. — Хто… хто це? Молодий поліціянт?

— Броуді з Фрейзером повернуться з хвилини на хвилину, — сказав я у відповідь. — Не слід вам показуватися їм тут на очі.

— До біса їх обох! Це мій дім! Я витратив останні п’ять років, щоб поставити це місце на ноги, і тепер… — Він замовк, провівши рукою по скуйовдженому дощем волоссю. — Цього не може бути. Я думав, що клуб — то нещасний випадок, але це…

Я нічого не сказав. Стракан уже оговтувався від шоку. Закинув обличчя до затягнутого хмарами неба, не звертаючи уваги на вітер і дощ.

— Поліція не зможе виїхати сюди за такої погоди. І ви не зможете це замовчати. Натовп наляканих і розлючених людей вимагатиме відповіді. Ви мусите дозволити мені допомогти. Вони послухаються мене більше, ніж вашого сержанта. Або Ендрю Броуді. — Він рішуче дивився на мене. — Я не дозволю нікому знищити все, що ми тут зробили.

Спокусливо. З гіркого досвіду я знав, наскільки небезпечними можуть бути настрої у маленькій громаді. Колись я сам відчув їх на собі, і то було в спільноті, до якої я належав.

Тут, відрізаний від усіх контактів із зовнішнім світом, я навіть думати не хотів про те, що може статися. Питання в тому, наскільки ми можемо дозволити собі комусь довіряти? Навіть Стракану? І все ж він міг допомогти в один спосіб.

— Можемо ми скористатися радіо на вашій яхті?

Він здивувався:

— На моїй яхті? Так, звісно. Також є супутниковий зв’язок, якщо він вам потрібен. А що, радіостанції поліції не працюють?

Я не хотів казати йому, що ми взагалі не маємо жодного способу зв’язатися з великою землею, але мені довелося навести якусь причину для запиту.

— Одну ми втратили під час пожежі. Просто корисно знати, що є альтернатива, якщо Фрейзера немає поруч.

Здавалося, Стракан прийняв моє пояснення. Знову пригнічений, він витріщився на фургон.

— Як його звали?

— Дункан Маккіні.

— Бідний хлопець, — тихо сказав він. Обернувся до мене. — Запам’ятайте, що я сказав. Все, що вам потрібно, будь-що.

Він повернувся до своєї машини й рушив назад. Коли «сааб» наблизився до дороги, я побачив характерні обриси «рендж-ровера» поліції, що прямував йому назустріч. Обидві машини сповільнилися, об’їжджаючи одна одну на вузькій дорозі, наче дві собаки, що насторожено кружляють перед бійкою. Нарешті розминулися, й «сааб» прискорився з плавним гарчанням.

Тримаючись спиною до вітру, я чекав, поки під’їде «рендж-ровер». Вилізли Броуді з Фрейзером. Поки Фрейзер відкривав багажник, Броуді підійшов до мене. Провів очима цятку машини Стракана, яка швидко віддалялася.

— Що він тут робив?

— Приїхав запропонувати допомогу.

Старий інспектор випнув підборіддя.

— Без нього обійдемося.

— Залежить.

Я розповів йому про свою ідею скористатися радіо на яхті. Броуді зітхнув.

— Мав би сам про це подумати. Але нам не потрібна яхта Стракана. Будь-який із човнів у гавані має доступ до берегової охорони. Ми можемо скористатися радіо на поромі.

— Яхта ближче, — зауважив я.

Броуді ще більше випнув підборіддя від перспективи просити Стракана про послугу. Але як би йому не була огидна ця ідея, він знав, що вона мала сенс. Він коротко кивнув.

— То так. Правду кажете.

Фрейзер підійшов, стискаючи оберемок іржавих сталевих арматурних штирів, які використовують для бетонних фундаментів.

— Ціла купа залишилася, відколи побудували школу, — пояснив Броуді. — Згодяться, мабуть.

Фрейзер кинув оберемок на траву, його очі були червоними.

— Мені все одно це не подобається. Просто залишити його тут…

— Якщо можете придумати якусь альтернативу, тоді скажіть нам, — відповів Броуді, але не уїдливо.

Сержант кивнув із нещасним виглядом. Він сходив до «рендж-ровера» й повернувся з важким молотком і рулоном стрічки. Він твердо й рішуче крокував попереду нас до залишків автофургона. Але поглянувши на тіло Дункана, яке лежало під впливом стихії, немов жертва на олтарі, сержант захитався.

— О боже…

— Якщо це якась розрада, він болю не відчув, — сказав я йому.

Сержант зиркнув на мене.

— Так? А звідки ви знаєте?

Я глибоко вдихнув.

— Бо він уже був мертвий, коли почалася пожежа.

У сержантових очах згасло сердите світло. Броуді прийшов, став поруч.

— Ви впевнені? — запитав він.

Я глянув