Читати книгу - "Небратнi"

Із величезним запізненням, аж через чотири місяці, 2 липня 2014-го, Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) визнає очевидне, визначивши «неспровоковані та засновані на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах» дії Росії «військовою агресією на догоду власним інтересам».

5

Спочатку напхана озброєними людьми Верховна Рада Криму призначила проведення «референдуму» щодо визначення статусу Криму на 25 травня 2014 року. На момент «голосування» (27 лютого) центральна київська влада де-факто була неспроможна скасувати незаконне рішення: у лютому-березні 2014-го Київ просто не мав для цього засобів — бійці загонів спецпризначення МВС були деморалізовані після перемоги Майдану, подекуди відкрито переходили на бік сепаратистів, а більшість заклякла в невизначеності, не знаючи, чиїм наказам підкорятися. Кращого часу для початку анексії годі вигадати. Втім, українська влада почала приходити до тями — поволі, та все ж швидше, ніж на це розраховували ініціатори псевдореферендуму, — через що голосування перенесли спочатку на 30 березня, а згодом — на 16 березня. Крім того, Сергій Аксьонов наполіг на зміні винесеного на референдум питання. Спершу в бюлетені планували ввести одне запитання: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність і входить до складу України на основі договорів і угод — так чи ні?» Тобто: ви бачите Крим незалежним чи у складі України? Однак 6 березня стало відомо, що на референдум винесено два запитання: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?», біля одного з яких виборець повинен поставити позначку. По суті, кримчанам пропонували передати Крим до РФ без оголошення незалежності.

За результатами опитувань, організованих компанією «International Republican Institute» у листопаді 2011-го та травні 2013-го, за приєднання півострова до складу РФ виступали 23–33 % мешканців Криму, за збереження статусу автономії у складі України — 49–53 %. За даними соцопитування, проведеного із 8 до 18 лютого 2014 (в час найбільш жорстокого протистояння на Майдані) Київським міжнародним інститутом соціології, 41 % жителів Криму бажали входження автономії до складу Росії.

За даними організаторів референдуму, за входження Криму до складу РФ як суб’єкта федерації проголосувало 96,77 % виборців, за збереження Криму в складі України — 2,51 %, 0,73 % бюлетенів визнано зіпсованими. Щоправда, на початку травня 2014 року на веб-сайті Ради при президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини з’явилася стаття, де йшлося, що, за попередніми підрахунками, на березневий референдум у Криму прийшло не більш ніж 30–50 % громадян і лише половина з них проголосувала за приєднання до Росії. Іншими словами, долю українського Криму визначила проросійська меншість — від 15 % до 30 % населення. Після оприлюднення в пресі новину зі сторінки швидко прибрали.

Суперечки про те, які з названих цифр достовірні, я вважаю недоречними, оскільки голосування відбувалося без участі міжнародних спостерігачів: ні ОБСЄ, ні ЄС, ні СНД своїх представників не надсилали. Натомість спостерігачами на «референдумі» виступили представники малочисленних праворадикальних і нацистських європейських партій, зокрема Енріке Равельйо (Enrique Ravello) з Каталонії, Бела Ковач (Béla Kovács) з Угорщини, Люк Мішель (Luc Michel) з Бельгії й інші — всі як один відомі через свої неонацистські та ксенофобські погляди.

Результат кримського «референдуму» не визнала жодна цивілізована держава світу. Рада Безпеки ООН оголосила його нелегітимним. Парламентська асамблея ОБСЄ назвала голосування «незаконним актом, результати якого не мають жодної юридичної сили». Визнавати «волевиявлення» під дулами автоматів відмовилися США, Канада, Європейський Союз і Туреччина. 27 березня 2014 року шляхом відкритого голосування на 80-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено резолюцію про підтримку територіальної єдності України та визнання незаконним приєднання Криму до Росії. За цілісність України виступили 100 держав. Проти проголосували лише 11 країн — напрочуд показова добірка, згадана в 1-му розділі: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве та Венесуела. Навіть Казахстан, який попервах поставився із розумінням до «волевиявлення» кримського народу, під час фінального голосування на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї утримався.

Та все це не мало значення для Володимира Путіна. Ще 28 лютого депутат російської Держдуми Сергій Миронов вніс на розгляд законопроект про спрощення процедури прийняття нових суб’єктів до складу Російської Федерації. До цього згідно із чинним російським законодавством прийняття нового суб’єкта ставало можливим зі згоди і Росії, і держави, у складі якої знаходиться територія, яку планують приєднати до РФ; причому ініціатива повинна належати саме державі, від якої територію відторгають. Депутати Держдуми швидко «підтасували» процедуру під «кримську ситуацію». Тепер, за новим російським законодавством, для приєднання нового регіону до Росії достатньо лише звернення його органів влади та результатів місцевого референдуму, однак зовсім не потрібно згоди держави, частиною якої є цей регіон.

Через два дні після «референдуму», 18 березня 2014 року, у Георгіївській залі Великого кремлівського палацу Володимир Путін підписав договір про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації й утворення в ній нових суб’єктів. З боку так званої Республіки Крим угоду підписали Сергій Аксьонов, Олексій Чалий і Володимир Константинов (кримський олігарх, голова Верховної Ради Криму, офіційно — найбагатша людина Автономної Республіки Крим).

Ще одна об’єктивна та дуже неприємна особливість гібридної війни: агресор ні з ким ні про що не домовляється та ставить світову спільноту перед уже звершеним фактом. Попри всі резолюції, попри заклики одуматися та заяви про «стурбованість ситуацією», анексія Криму відбулася. Росія, скориставшись правом сильного, прикрившись фіговим листочком сміховинних вигадок про кровожерливих «бандерівців» і загрозу життю російських громадян у Криму, демонстративно проігнорувавши і думку світових лідерів, і бажання значної частини жителів півострова, загарбала Автономну Республіку Крим для царювання там Володимира Путіна.

6

Захопленням Криму Путін втілив у життя мрію всіх авторитарних правителів — провів «маленьку переможну війну», що підняло його рейтинг у Росії до захмарних висот. На цьому все могло й скінчитися. Олег Назаров, мій колишній товариш із Москви, в якого я гостював протягом літа 2013-го та який у травні 2014-го, наслухавшись побрехеньок російського телебачення про звірства українських військових на Донбасі, писатиме про українців, що «убивать вас всех было бы проще», в перші дні після захоплення Криму заспокоював мене, запевняючи, що Росія далі не полізе: «Заспокойся, чувак, Крим „відтиснули“ — це все, що було треба. Нікому не потрібен ваш Донбас».

Утім, зупинятися Путін не мав наміру. Наступний етап російської інтервенції — повноцінна війна на сході України.

7

До продовження агресії Путіна підштовхнуло не лише