Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Голова змії розхитувалася перед моїми очима, а тулуб сильніше стискався навколо долоні, та я не відривала погляду від жовтих очей. Її розум був простий – можливо, надто простий, і я вже забула, як ним правильно керувати. 

Змія відкрила пащеку, і від вигляду її великих білих ікол з краплями жовтуватої речовини на кінцях в мене виступив холодний піт на чолі. Тварина повільно, наче граючись, почала нахилятися до мого зап’ястя, і я вже розуміла, що вона збирається мене вкусити. 

– Заспокойся, – прошепотіла їй я, торкаючись зміїного розуму холодною хвилею магії. – Спокійно. Я тобі не нашкоджу. 

Змія продовжила рух, і я спробувала вплинути на неї ще раз, але це, здається, взагалі не дало результату. Зрештою я просто примружила очі, очікуючи болісного укусу й тільки сподіваючись, що жовте на іклах – це дивна зміїна слина, а не отрута. 

Я відчула доторк холодної луски до зап’ястя, рух вгору, а тоді ще й ще – і тоді наважилася знову подивитися вниз.

Змія звивалася усім своїм переливчастим тілом, миготіла у похмурому світлі й заповзала мені на руку, обплітаючи передпліччя, лікоть, плече. В якусь мить вона зупинилася – не так далеко від моєї шиї. Я стояла непорушно, намагаючись не налякати її різким рухом. Керувати її розумом так, без зорового контакту, було б складніше. 

Я могла б її вбити – просто наказати її простому, примітивному мозку припинити працювати – та не хотіла цього робити. Все ж змія не була ні у чому винна. Це не її провина, що довбні студенти купили її, чи схопили десь серед лісу, а потім запхали на цілу ніч у тісну, душну шухляду. І не її провина, що я випадково потривожила її та ще й запхала руку у її нове житло. 

Змія торкнулася холодним носом моєї шиї. А тоді… почала тертися об неї, наче та кішка, шукаючи зручнішого місця, аби лягти. Я ще кілька митей стояла, як соляний стовп, а тоді відмерла й обережно порухала рукою, все ще очікуючи, що змія може вкусити мене будь-якої миті. 

Та цього не сталося – тварина кільцями почала скручуватися в мене на плечах, заплітаючись хвостом у волосся, і я нарешті видихнула. А тоді – криво посміхнулася. 

– Ну і хто ж ти така? – запитала я у змії, обережно торкаючись її мордочки кінчиками пальців. Змія задоволено примружилася. – Естрійська гадюка? Чи лісовий полоз? 

Змія мені очікувано не відповіла, і я зітхнула. Що ж, вона була мовчазна, але це також означало, що вона не скаже дурниць. 

– Я назву тебе Грозою, – сказала я, розуміючи, наскільки абсурдне це ім’я. Змія була жовтогаряча і більше нагадувала помаранч, але це було б зовсім не грізне ім’я. Тварина задоволено припала до моєї шиї, шукаючи тепла. 

Я ж завмерла перед столом, не знаючи, що робити далі. Вочевидь, чари спрацювали, і змія більше небезпеки не становить. Та що з нею робити? Не викинути, це точно. Але знову залишати її у кабінеті, де будь-хто може зайти й завдати їй шкоди?

Ні. Я криво посміхнулася. Якщо вже хтось зі студентів вирішив зі мною грати в ігри, то нехай приготуються до того, що я можу змінювати правила. І правила ці їм точно не сподобаються. 

Тож я притримала змію на плечі, коли відчиняла двері, а тоді спустилася вниз гвинтовими крученими сходами. Визирнула з одного невеликого заґратованого вікна й насупилася. 

Ярош таки не збрехав. А я таки помилилася. Такою заповненою порослу стежку до корпусу менталістики я ще не бачила жодного разу. Студенти йшли і йшли – як наче раптом усі записані на курс вирішили раптово з’явитися. 

Я кілька хвилин дивилася, як вони збираються під корпусом, щось жваво обговорюють, а тоді заходять всередину. Й після цього рушила вниз сама, накидаючи чар непомітності. 

Ніхто й справді не зауважив викладачки і вбивці зі змією на шиї, коли вона пройшла самим центром коридору та зайшла до єдиної відчиненої авдиторії.